Розділ восьмий Вода в ступі

— З нами — нічого.

Магда накрила йому вуста чистою долонею, яка довоєнно пахнула милом.

— Знаю, про що думаєш ти. А я — про нас із тобою, Климентію. В мене передчуття. Якщо хочеш, інстинкти, первісні. Вір жіночим сигналам.

Кошовий легко забрав її правицю, торкнувся губами.

— Вірю.

— Ми не зможемо бути разом.

— Зможемо. Ми досі разом.

— Повітря, Климентію. Розставання в повітрі, все довкола пахне ним.

— Тебе пригнітила стара пані Малгожата. Взагалі, Магдо, стільки часу проводити з пораненими й хворими... Ти бачиш їхні рани, чуєш стогін, просякаєш їхнім болем. Він падає на тебе зливою. Це так само, як три роки в окопах. Ти ж стільки по шпиталях та різних благодійних спільнотах? Хворі, каліки, сироти. Все це війна.

— Ти кажеш так упевнено, ніби сам мокнув та мерз на фронті.

— Таке може статися будь-якої миті. Лінія фронту вже на львівських вулицях. Ми не бачимо, але вона є.

— Ось! Ти кажеш уголос про мої страхи. Фронт розділяє. Ми опинимось по різні його боки. Лінія ляже тут, посеред цього помешкання.

— Не мели дурниць. Ти втомилася.

— Ти теж.

— Те, що було сьогодні. Ну, ось щойно...

— Не знаєш, що то було?

— Намагаюсь пояснити.

— Кому? Мені, собі? Шукаєш відповіді — нам простіше повторити ще раз...

Магда перевернулася, тепер дивилася на нього. Під ковдрою вони обоє лежали голими, вдягти щось для спання не мали ані сил, ані бажання. Клим спробував посміхнутися. Вийшла гримаса, зовсім недоречно сіпнулося віко.

— Казав, тобі дали два дні часу. Сьогодні другий.