Розділ «VI На чужині»

Данило, несамовитий від гніву, погано пам’ятав, як сідали на коней, як спускалися зі священного пагорба, як переходили Ітиль по кризі. Дружинника з перебитим носом перев’язали і щедро нагородили, але почуття провини залишилося. Не тільки перед постраждалим. Перед усіма, хто супроводжував Данила зараз, і перед тими, хто загинув у дорозі. Він і тільки він був винний перед ними. І в нього не було можливості захистити своїх наближених. Вони всі, разом із князем, були заручниками. Їхня доля залежала від настрою Батия.

Дякуючи Богові за те, що напоумив не брати в похід синів, Данило краєм вуха слухав, що говорить йому Никодим. Тон був напутливий, слова правильні, але полегшення від них не було.

– Мовчи, писарю, – промовив Данило. – Я не красна дівиця, щоб мене заспокоювати. Сам рішення ухвалив, сам винен.

– Тут і є твоя помилка, – тихо сказав Никодим.

– Яка помилка?

Данило запитав роздратовано, хоча йому вкрай кортіло почути відповідь. І тягнути Никодима за язика не довелося.

– Ти ні в чому не винний, князю, – сказав він. – Ти не міг не приїхати. Це було б нерозумно і здавалося б боягузтвом. Завжди треба йти назустріч випробуванням, а не чекати, поки гряне грім.

– Я не сам пішов, – сердито кинув Данило. – Я вас із собою взяв, а як уберегти, не знаю.

– Ми всі потрапили сюди не випадково. Так треба було.

– Кому, писарю?

– Нам, – спокійно відповів Никодим. – Такі часи, що на печі не відсидишся.

Дивно, нічого нового для себе князь Данило не почув, а все одно із серця наче камінь звалився. І з очей пелена впала. Він чітко побачив ворота, відчинені перед ним. Вони були ковані і дуже товсті. Але досвідчений погляд Данила помітив, що ворота суцільні, а тому, мабуть, дуже важкі. Такі простіше вибити тараном. Вони своєю вагою виламають каміння, в яке замуровані.

Данило не збирався брати в облогу Сарай-Бату, проте маленьке відкриття додало йому впевненості. Хан був не таким уже й досвідченим у військовій справі, якщо припустився такої непростимої помилки.

Після цього безсила лють і відчай залишили князя остаточно. Він в’їхав у столицю Золотої Орди так упевнено, так гордовито, наче почувався переможцем. Дружинники, помітивши його стан, теж підібралися, підбадьорилися.

– Дивіться, але здивування не показуйте, – неголосно наказував сотник Єрмолай, то виїжджаючи уперед, то відстаючи, щоб усі його чули. – І що холодно вам, теж ніхто не повинен бачити. Дивлячись на нас, про всіх інших судити стануть. Поводьтеся гідно, діти мої.

Так говорив старий воїн, і кожен намагався виконати його наказ, хоча зберігати спокій було важко.

Навіть до кінця не добудована, столиця тартарська вражала розмірами, громіздкістю і гомоном. Зразу за воротами розкинувся базар, і лемент стояв такий, що можна було оглухнути. Не звертаючи уваги на колону чужинців, продавці і покупці завзято торгувалися за шовки, шкіри, величезні смугасті плоди, винні ягоди, мідяний посуд, глечики у людський зріст, овець і рудих крикливих півнів без звичних для руського погляду гребінців.

Вулицями ходило стільки людей, що сніг під їхніми ногами майже розтанув і був не білим, а майже сірим, брудним. Усі обличчя схожі між собою – що жіночі, що чоловічі: вилицюваті, гостроносі, з вузькими очима, великими ротами. Усі – і старі, і молоді – носили коси, а лоби або поголені, або завішані чорними косами до самих очей. Але найбільше вражали різнокольорові шаровари, в яких ходили не тільки чоловіки, а й жінки.

– Тьху, срамота, – висловлювалися із цього приводу ратники. – Штани натягнули, а обличчя поховали. Це ж що, страховидла вони, чи як? Налякати мужиків бояться?

На величезному майдані перед палацовими воротами подорожніх зустріли музиканти, які злагоджено грали на сопілках, барабанах і дивних бандурах із трьома струнами. Мелодія звучала дивна, протяжна і сумна, хоча барабанщики дуже старалися, відбиваючи долонями дикі, рвані ритми.