Розділ «Частина 2»

– Наталко, це ви? – запитав Ярослав після того, як слідом за цілою низкою гудків почув заспаний жіночий голос.

– Так, це я. І мені надзвичайно цікаво, хто мене розбудив о пів на четверту ночі.

– Ярослав Савицький. Ми познайомилися з вами в автобусі…

– Львівський Джеймс Бонд? – Вона, здається, щиро здивувалася. – Це ж треба! А вам не здається, що такий спосіб продовжити наше з вами знайомство занадто… гм, занадто екстравагантний?

– Пробачте, Наталко. Я розумію, як усе це виглядає. Але мені потрібна допомога. І мені, здається, немає до кого більше звернутися.

На мить у слухавці запанувала мовчанка.

– Де ви зараз? – голос Наталки набув стурбованих нот. Ярослав пояснив.

– Ви водите автомобіль?

– Не те щоб я була надто добрим шофером, але доїхати зможу.

– Тоді не гайтеся. Я пізніше все поясню. І нехай фінансове питання вас не турбує… – Ярослав відчув, як земля на кілька секунд закрутилася під ним, і мимоволі застогнав.

– Я буду за годину, дочекайтеся мене! – У слухавці запищали сигнали відбою.

Наступна година стала для Ярослава справжнім випробуванням. Очевидно, не обійшлося без струсу мозку – його ввесь час нудило, а приступи головного болю стали такими сильними, що він, лише напруживши струною сталеву волю, стримував себе, аби не впасти у безпам'ятство. Розбите обличчя набрякло й саднило, боліли суглоби, що їх майстерно вивертав лисий, намагаючись домогтися від нього зізнань. І на додачу до всього хвилини повзли зі швидкістю черепашачої ходи. Була мить, коли Ярослав уже не вірив, що розбуджена ним серед ночі напівзнайома дівчина примчить за півсотні кілометрів рятувати його, і він навіть починав набирати номер Маріуша, пригадуючи його слова про неможливість допомогти в разі порушення польських законів. Наступної хвилини Ярослав вагався, чи не зателефонувати Барбарі, але врешті відкинув і цей варіант. Попри всі незрозумілі стосунки, що зав'язалися між ними, він не міг просити допомоги у свого клієнта, адже клієнт звернувся до нього по допомогу і він повинен надати її, не демонструючи своїх поразок.

Близько п'ятої години ранку розвиднилося настільки, що Ярослав був змушений перейти на лаву в глибині парку – водії вантажівок у черзі біля терміналів «Гриль-Імпексу» прокидалися, оглядали свої автомобілі й розмовляли між собою. Ярослав зітхнув і вкотре почав набирати номер Маріуша, коли почув поряд знайомий голос.

– Сідайте в машину, пане Савицький, я допоможу вам.

Він звів погляд угору і побачив повні сліз очі Наталки.

– Вам терміново потрібно до лікарні, Господи… – тремтячим голосом сказала вона.

– Мені не можна до лікарні, Наталко. Я не можу пояснити чому, але не можна. Мені… – Він відчув, що далі утримувати себе в стані притомності стає все важче. Спершись на її руку, важко впав на заднє сидіння крихітного «Форда», і сили остаточно покинули його.

Розділ 4

У приміщенні шкільної актової зали дихати було важко: закладені цеглою та мішками з піском вікна, мерзотний сопух від туалету, воду в якому вимкнули внаслідок артилерійського обстрілу ще тиждень тому, кислий запах пороху й нудотний дух крові створювали атмосферу війни та смерті. Чеченські бійці біля амбразур іноді стріляли радше для залякування ворога, аніж маючи на меті влучити в когось. З учительської, перетвореної на лазарет, чути було стогін поранених, а зі стереосистеми в кутку відбивав ритм невідомий чорношкірий репер, зухвалим голосом розповідаючи про казна-які американські проблеми. Ярослав, відчуваючи втому й необхідність хоч годину поспати, сидів на постеленому просто на підлогу матраці й споряджав автоматні ріжки, завченими рухами заштовхуючи до них блискучі циліндрики патронів. Поряд сів Абдалла.

– Іса зовсім погано, – сказав він. – Стегно – куля, живіт – дві куля. Не солдат Іса.