Розділ «Частина 2»

Ярослав зітхнув.

– Це не твоя справа.

– Може, його кілька разів «кресонути», щоб не патякав? – утрутився в розмову лисий.

– Зачекай, – покрутив головою Гуліватий. – Він у нас міцний горішок. Такого треба бити так, щоб кістки тріщали. Але допоки рано. Він нам дещо розповість. Адже розповіси, Оверку? Інакше не гнівайся, затріщать кісточки!

– Йди до біса, – зітхнув Ярослав і заплющив очі.

– Сміливий… Завжди страху не мав. А дарма! Страх нам даний для самозбереження. Подивись на он ті два шматки лайна, Оверку, – Гуліватий указав на трупи Мостового та Сердюка. – Вони теж було страх утратили, шантажувати мене спробували. Бачиш, до чого їх така втрата призвела? Страх утрачати не можна! То як, буде в нас із тобою розмова?

Ярослав зрозумів, що потрібно тягнути час. Нехай зараз усі козирі в руках його ворога, але в будь-якому разі час грає на його, Ярослава Савицького, користь. Маріуш, напевне, уже знає про зникнення детектива, тож його будуть шукати.

– Про що ти хочеш зі мною розмовляти? – запитав він, презирливо поглянувши на Стоцького. – Невже про те, як «здав» мене, Icy та решту чеченців ефесбешникам? Мені про те менше відомо, аніж тобі самому. Скільки отримав тоді? Я чув про сто тисяч.

Стоцький вишкірився.

– Скільки отримав… Ти що, дорікати мені хочеш? Я приїхав туди продати своє вміння найманця, а не лити сльози над жорстокістю долі. І якщо мені відмовилися заплатити одні, я залишив за собою право отримати свої гроші від інших. Гроші не пахнуть.

– Гроші не пахнуть, Гуліватий. А от зрада смердить. Смердить пацюком.

– Досить! – гаркнув Стоцький і вихопив з наплічної кобури пістолет, спрямувавши його в обличчя Ярославу. – Заткни пельку, якщо не хочеш, щоб я пристрелив тебе прямо тут.

Ярослав сміливо подивився йому в очі.

– Не ламай комедію, Гуліватий. Якби ти хотів мене пристрелити, я лежав би вже поряд із Сердюком і Мостовим. Кажи, що тобі потрібно.

Той повільно опустив руку з пістолетом.

– Так ближче до теми. Хочу почути, що знають про нас твої друзі з варшавської поліції.

– Навіть так… Не забагато хочеш?

– Це тобі вирішувати. Ти маєш інформацію, я можу за неї заплатити.

– Яка плата?

Стоцький розвів руками.