Розділ «Частина 2»

– Все. Нарешті, все, – видихнув Ярослав і відіпхнув її від себе так, що вона вдарилась об кузов розбитої машини.

Барбара не пручалася й не намагалася втекти. Вона лише дивилася Ярославові в очі тим самим повним ненависті поглядом, холодним та злим. Напевне, так дивиться на жертву павук.

– Невже ти нічого не відчуваєш до мене? – раптом прошепотіла вона. – Після того, що відбулося між нами у Варшаві?

– Відчуваю, – сказав Ярослав і повернувся, щоб іти геть. – Арахнофобію.

Далеко позаду лунали тріск автоматних пострілів, ревіння вогню та крики людей. Бій ущухав. Ліниво гуркотіли вибухи чи то реактивних снарядів, чи то артилерійських фугасів. Вище, у вкритій напівпрозорою імлою височині неба, йшла пара штурмовиків СУ-25. Закінчивши свою криваву роботу, пілоти поверталися на базу. Ярослав озирнувся й не побачив круг себе нікого з бійців. Але його це не бентежило. Він просто йшов, продираючись крізь густий підлісок, і роздивлявся чудо природи, яке поставало перед ним після царства смерті, залишеного позаду. Це були звичайні листочки на деревах, тендітні й ніжно-зелені, такі, якими вони можуть бути лише кілька днів після того, як розпустилися бруньки. Він зупинявся й обережно підносив гілки з цими листочками до обличчя, вдихаючи несміливий аромат весни, милувався ними й намагався зберегти в пам'яті. І раптом помітив, що на ньому немає обридлого камуфляжу та «розгрузки». Шию не муляє ремінь автомата, а на плечі не тисне рюкзак зі спорядженням. Ярослав був одягнений у прості джинси й сорочку з коротким рукавом, а на ногах замість важких солдатських черевиків мав звичайні туфлі. Та чи гуркіт битви чує він позаду? Ні, це лише громовиці. З півдня надходить тепла травнева злива, і чорна, вагітна блискавками хмара готова розродитися щедрим дощем, напуваючи землю життєдайною вологою.

Ярослав розплющив очі. Він лежав на ліжку у своїй кімнаті горілиць, заклавши руки за голову. На стіні мірно відлічував секунди годинник, за вікном шелестіли від ранкового вітерцю віти каштанів. Наталка лежала, притиснувшись до нього й поклавши голову йому на груди. З ласкавою посмішкою дивилася, як він прокидається від сну.

– Доброго ранку, милий!

– Доброго ранку, люба.

Вона зітхнула й погладила шорстку від щетини щоку Ярослава.

– Знаєш, у мене склалося враження, що ти був десь далеко. Десь неймовірно далеко. Але тепер ти повернувся. Адже це так?

– Так, люба моя Наталко, тепер я повернувся, – Ярослав притиснув дружину до себе і поцілував її довгим, повним ніжності цілунком.

23.09.2009.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!