Розділ «Частина 2»

Після недовгих роздумів Ярослав усе ж вийшов з машини. Підкоряючись обставинам, вирішив поглянути на квартиру, у якій проживали підозрювані. Швидко піднявся на четвертий поверх і подзвонив у дзвінок потрібного помешкання. Як і очікував – жодної відповіді. Вже потягнувся до кишені за відмичкою, коли помітив, що двері відімкнені. Швидко озирнувшись, Ярослав натиснув на ручку дверей і ступив до напівтемряви передпокою.

Першим, що відчув Ярослав, опинившись у квартирі, був запах тютюнового диму і підгорілої олії. Квартира виявилась невеликою – на дві кімнати, із крихітною кухнею. У першій з кімнат стояв диван, завалений брудним посудом і порожніми пляшками столик і велика шафа-купе з дзеркальними дверима. На стіні навпроти дивана висів величезний, понад метр завширшки, плазмовий телевізор. Сам вигляд кімнати красномовно свідчив про неохайність людей, котрі жили в ній: дубовий паркет тут існував поряд із купами пилу і павутиння в кутках, брудними шкарпетками й рештками їжі, а на дорогих шпалерах були похабні постери з оголеними дівчатами й написи, зроблені маркером. Ярослав перейшов до другої кімнати. Там картина відрізнялася від щойно побаченої хіба що великим двоспальним ліжком замість дивана й білосніжним сервантом із безліччю відчинених дверцят і завалених різноманітним мотлохом полиць. Поблизу вікна стояв досить великий письмовий стіл, на котрому розмістилися ноутбук і кілька куп паперу. Була на ньому ще одна річ, яка зацікавила Ярослава особливо. Він узяв цю річ до рук і в задумі сів у крісло. У нього в руках була, і жодних сумнівів не залишалося, запальничка Барбари Красовської. Золота, зі стразами й двома середніх розмірів сапфірами у петельках готичної літери «В». Та сама, якою вдова припалювала, сидячи у львівській кав'ярні «Золотий Дукат». Ярослав, замислившись, клацнув запальничкою і кілька секунд дивився на рівний помаранчевий вогник, після чого загасив його і клацнув удруге.

– Тобі невідомо, як важко утримувати себе в рамках, коли твій світ розбито, немов казкове дзеркало, а його друзки смертельно поранили твоє серце… – процитував він, пригадуючи гарячий шепіт і палкі обійми Барбари. – Я розбита, стомлена й одинока… А чи справді ти настільки одинока, як намагаєшся мені продемонструвати?

Ярослав поклав запальничку до кишені, від'єднав від мереживного кабелю ноутбук і рішучим кроком попрямував до виходу. Цієї миті він не мав злості на взятий напрокат старенький «Фольксваген», навпаки, був вдячний йому. Йому і випадку, який є не менш важливою частиною роботи детектива, ніж досвід та аналітичний розум.

Бабусі на вулиці, здається, не звернули уваги на незнайомого відвідувача – вони все ще гаряче обговорювали нещодавній приїзд людей Гуліватого.

– Потрібно дати знати в поліцію, – говорила похила пані у блакитному береті до своєї сусідки. – Тут коїться щось недобре.

– Не переймайтеся, пані, молоді люди поводяться досить пристойно. Що ж до того, хто їх відвідує, – це не наша справа, – відповідала та, одягнута в коричневий брючний костюм, бабуся з милицею в руках.

Ярослав швидко проминув їх і, похваливши себе за те, що здогадався покласти ноутбук до пластикового пакета, знайденого в кухні, попрямував до машини. До часу, коли з'явиться Маріуш, він мав устигнути переглянути файли, збережені на жорсткому диску комп'ютера. І щось підказувало Ярославу, що, окрім порнофільмів та іграшок, там було багато такого, що безпосередньо стосувалося смерті Євгена Бондаренка і двох невідомих, спалених на Личаківці.

Він підійшов до машини, натиснув кнопку розблокування замка на брелоку і хотів уже сідати на сидіння водія, коли почув поряд голос:

– Багато накопав?

Блискавично оцінивши ситуацію, Ярослав випустив з руки пакет із ноутбуком. Він миттєво розвернувся в бік того, хто говорив, і засунув руку під піджак, відшукуючи руків'я пістолета. Але закінчити почату справу не встиг: з-за спини у щоку йому вдарив струмінь аерозолю з нудотно-солодкуватим запахом, і свідомість, закружлявши, почала провалюватись у дзвінку безодню.

Розділ 2

Голова боліла настільки сильно, що Ярослав навіть застогнав, намагаючись обхопити її руками. Але здійняти руки догори не вдалося. Поступово приходячи до тями, він відчув, що вони закуті міцними путами і прив'язані до якогось предмета. Ще за хвилину в очах розвиднилося настільки, що предмет, до якого його було прикуто, набрав більш чітких обрисів. Ним виявився чавунний радіатор центрального опалення. Ярослав роззирнувся навсібіч. Він сидів на бетонованій підлозі напівтемного приміщення без вікон. Під стелею, підморгуючи, горів продовгастий циліндр лампи денного світла. Неподалік від Ярослава розташувався стелаж, на якому лежали пластикові коробки і незрозумілого призначення залізяки, щедро притрушені пилом і повиті павутинням. Але те, що Ярослав побачив у протилежному кутку, привернуло його увагу значно більше, аніж стелаж із мотлохом. Там одне біля одного лежали тіла Мостового та Сердюка. В тому, що перед ним лише тіла, а не живі люди, Ярослав був упевнений з першого погляду на них: у кожного була перерізана горлянка, а кривава калюжа на підлозі займала не менше чверті площі приміщення. У повітрі явно відчувався нудотний запах крові. Ігри закінчились, і все ставало дуже й дуже серйозним. До справи, яка почалася на львівських вулицях трьома трупами, долучилися ще два на теренах Польщі. А найголовнішим було те, що обставини, у яких опинився він, Ярослав Савицький, не давали можливості чітко усвідомлювати, яку долю готували йому ті, хто запросив його до цього місця і поселив поряд із двома вбитими. Вмостившись зручніше, Ярослав спробував оглянути кайданки, якими його було прикуто. Звичайні поліцейські наручники. У кишенях, звичайно, не залишилося ні гаманця, ні мобільного телефону. Зник і пістолет, яким Ярослав так і не встиг скористатися. Становище, м'яко кажучи, невтішне. Ярослав схилив голову і підборіддям притиснувся до коміра сорочки. Зашита в нього крихітна відмичка була на місці. Ярослав уп'явся зубами в матерію і повільно почав гризти, прислухаючись до болю, що пульсував у голові, – газ, яким його приспали, був, найімовірніше, якоюсь похідною від хлороформу, і тепер він виходив з організму з ефектом, що перевершував найпотужніше похмілля.

У дверях заскреготало, двічі клацнув ключ у замку, і до приміщення зайшли двоє чоловіків. Придивившись, Ярослав упізнав Пашу Стоцького та лисого. Він безсило відкинув голову, обпершись нею об прохолодну стіну, і очікував подальшого розвитку подій. Стоцький-Гуліватий витягнув із кутка стілець, сів на нього верхи, тримаючись за два метри від ніг Ярослава, і поглянув йому в очі.

– Ну от і зустрілися, Оверку, – видихнув він з кривою посмішкою. – Впізнаєш?

Ярослав промовчав. Йому було до біса неприємно чути цей голос і бачити глузливу посмішку колишнього колеги по кривавій роботі.

– Впізнав, бачу. Давно я хотів із тобою зустрітися… А ти? Хотів зустріти соратника, побратима по зброї?

– Ти мені не соратник і не побратим, Гуліватий, – хрипким голосом вимовив Ярослав.

Гуліватий засміявся каркаючим сміхом.

– Ну, звичайно, Гуліватий тобі не побратим. Ти ж у нас білий і пухнастий. Робін Гуд і Устим Кармалюк в одному тілі. Так? Крові на тобі теж немає? Чого мовчиш?!