Розділ «Частина 2»

Ярослав зітхнув. Він і сам знав, що у командира загону лічені години і зовсім скоро вони залишаться без командування, оточені кількома сотнями російських солдат, підсилених десятком легких танків і двома взводами мінометів.

– Скільки моджахедів здатні тримати в руках зброю, Абдалла? – запитав Ярослав араба, котрий так, як і він, прийшов на багатостраждальну чеченську землю найманцем.

– Тридцять моджахедів, іньш Алла. Ще вісім легко поранених. Решта або в обіймах гурій, або страждає, очікуючи вічного життя. Все в руках Аллаха, Оверку. Але нам потрібен командир.

– І ти хочеш, щоб ним став я?

– Ти хоробрий воїн, Оверку.

– Я не моджахед, я тут заради грошей.

– Ти добрий воїн, Оверку. Моджахеди вірять тобі. Ми на шляху Аллаха, а ти поряд із нами у нашій війні. Ти наш брат.

Ярослав відклав автоматний ріжок і подивився в очі арабу.

– Ти знаєш, що першим моїм наказом буде відпустити заручників. Навіть після цього наполягаєш на своєму?

– Все в руках Аллаха, – вперто повторив Абдалла. – Моджахеди не прийшли сюди, щоб жити. Вони прийшли, щоб умерти в ім'я Аллаха. Якщо ти віддаси кафірам заручників, ми всі потрапимо до раю вже скоро. Якщо ні, зможемо триматися деякий час. Але врешті наш кінець неминучий.

– Я подумаю, – кинув Ярослав і взявся за черговий порожній магазин.

Після того як Гуліватий тиждень тому запропонував домовитися з росіянами і за гроші вивести загін Іси з оточення, у яке вони потрапили після остаточного захоплення Грозного федеральними військами, після того як урешті той же Гуліватий продав їх усіх і втік, Ярослав узагалі не міг припустити, що чеченці збережуть довіру до нього. Тим паче не міг він припустити думки про своє призначення командиром залишків загону, оточеного в одній із шкіл на околиці Грозного. При згадці імені Гуліватого Ярослав мимоволі вилаявся. Пригадав події останніх днів.

Після того як танки федералів прорвали фронт, закріпилися в районі площі «Мінутка» та вибили моджахедів Іси з готелю «Арена», де ті розташовувалися останні два місяці, стало скрутно по-справжньому. Втрати, що їх загін зазнавав до цього дуже рідко, стали досить відчутними – за два дні Іса втратив убитими трьох найманців і двох моджахедів. Ще четверо вибули із строю з важкими пораненнями. Вони відходили. Квартал за кварталом, чманіючи від пекла вуличних боїв, змінювали позиції, контратакували і знову відходили, не в змозі довго протистояти артилерії та гелікоптерам федералів. Першим не витримав Гуліватий. Перед тим як іти до Іси, він, незважаючи на неприязнь, яку відчував до Ярослава, вирішив порадитися з ним. Земляк, як не як, та й говорити з Ісою вдвох психологічно значно легше, аніж одному.

– Час ушиватися, Оверку, – шепотів він, нервово покурюючи біля розбитої вибухом артилерійського снаряда стіни порожнього гастроному. – Ще кілька днів, і буде пізно. Я в їхні райські кущі не вірую і на всю цю маячню про шлях Аллаха чхати хотів. Потрібно сказати Ісі, щоб розрахувався з нами, і «ставати на лижі»!

– Ти ліпше за мене знаєш, що нам не заплатять у разі, якщо підемо зараз, – покрутив головою Ярослав.

– А цього не скуштує, чех сраний?! – Гуліватий вишкірився і зважив на долоні ручну гранату. – Я жартувати з ним не буду! Ти зі мною?

Ярослав удруге повільно похитав головою. Очевидним було повне безглуздя того, що пропонував Гуліватий, – у місті, яке ось-ось мало впасти під ударами російських військ, перетворити у своїх ворогів ще й учорашніх роботодавців було подібним до смерті. Але якщо Гуліватий цього не розумів, пояснювати було марною тратою часу. Гуліватий сам пішов до їси з вимогою виплатити гроші, але отримав рішучу відмову і презирливий погляд чеченця, котрий, змінивши кілька років тому халат лікаря на однострій польового командира, вважав свою війну найсправедливішою справою у світі, а з найманцями мав справу лише тому, що відчував гостру нестачу людей.

Далі події розвивалися стрімко. За добу Гуліватий зник, а ще за день він з'явився з пропозицією вдарити на погано укріплену ділянку фронту федералів з метою прориву до виїзду з міста. Він, мовляв, про все домовився. За певну суму їм дадуть пройти. А щоб Іса не гадав, що в Гуліватого на думці зникнути з грошима, договір з росіянами мав такий вигляд, що гроші будуть передані лише після проходу бойовиків «коридором». Росіяни вже навіть устигли вивести війська з домовленого «коридору». Гуліватий сам на пузі облазив руїни обабіч місця можливого прориву і крім кількох стрілецьких окопів, у яких кількадесят солдат залишено лише для годиться, не бачив жодних сил. Розвідка, що її послав Іса, аби перевірити слова найманця, підтвердила його правоту, і в сутінках наступного вечора двісті чеченських бійців кинулися на прорив, маючи на меті вийти з приреченого міста, піднятися в гори і там продовжити боротьбу за незалежність Ічкерії. Вони, немов вовки на номери стрільців, пішли в прохід, указаний Гуліватим. Того вечора загін Іси припинив існування. Без жодних попереджень у місце прориву вдарили «ГРАДи», після чого розгром довершив російський спецназ. Під час бою Гуліватого серед чеченців не було, а коли рештки загону – сорок стомлених і поранених бійців – захопили школу та кількадесят заручників-росіян, які переховувалися в ній від нальотів авіації, полонений російський офіцер, захоплений чеченцями під час відступу, розповів, що загін Іси їм пообіцяв привести на розстріл невідомий найманець. Він зв'язався з командуванням федеральних військ за допомогою радіостанції і хотів за це сто тисяч доларів готівкою. Чеченці замінували входи до приміщення школи і почали готуватися до облоги.

Наступного дня Іса помер, не приходячи до тями, і Ярослав посів його місце. Він дочекався вечора, сповістив по радіостанції росіянам, що випускає заручників, а ще через годину повів бійців крізь темряву і черги трасуючих куль геть із Грозного. В горах він отримав розрахунок і, перевдягнувшись у цивільний одяг, розпочав свій непростий шлях на батьківщину. Неподалік від Ханкали він востаннє зустрівся з Гуліватим. Той застряг у багнюці на розбитому військовою технікою шляху. Він сидів у стареньких «Жигулях» і дивився на Ярослава, немов на вихідця з того світу. Ярослав міг пройти і зробити вигляд, що не помітив його. Але ті самі мерці, з котрими він нещодавно ділив цигарки й останню банку консервів, не дали йому відпустити Гуліватого з миром. Він, упевнившись, що за ними ніхто не слідкує, вистрілив у зрадника з пістолета, відтягнув його в кущі поблизу шляху і, розстрілявши обойму «Макарова» в бак автомобіля, пішов геть. З реакції пораненого Гуліватого, котрий хрипів і намагався встати, тягнучи тремтливі руки до багаття, що на нього перетворилися «Жигулі», він зрозумів, що гроші, зароблені зрадою, залишилися в машині. Ярослав раніше ніколи не думав, що зможе відчути таке задоволення від думки, що власними руками спалив сто тисяч доларів.

Розділ 5