Розділ «Частина 2»

І почалося справжнє пекло. Лисий бив зі знанням своєї справи – коротко й дуже боляче, так, що захоплювало дихання і ковток свіжого повітря здавався справжнім щастям, коли його вдавалося вхопити в розпечені від болю легені. Кров із розбитого носа, брів і губ заливала очі, обличчя та груди, а вивернуті кінцівки пульсували навіть не болем, а гарячим свинцем. І крізь усі ці тортури Ярослав чув насмішкуватий, лінивий голос Стоцького:

– Май на увазі, Оверку, ні твій поліцейський, ні Іван тебе вже не врятують. Тебе взагалі вже ніхто не знайде, повір, я знаю, як приховувати кінці. Тож подумай, якщо ти справді розумна людина: навіщо тобі проходити крізь усе оце? Хіба не легше відповісти на мої запитання? Я розумію, там, у Грозному, ти чомусь убив собі в голову, що я твій ворог, бо розповів москалям про плани їси. І ти свято повірив, що маєш помститися мені. Але скажи, за кого чи за що помститися? Чеченці тобі не були родичами, вони не були й твоїми друзями. Вони просто гарматне м'ясо чужої тобі війни. Та й ти не горець, щоб провадити кровну помсту. Ти солдат удачі, котрий приїхав зняти свої вершки з чужої безголовості. І повір, краще було б, якби ти не робив тоді того, що ти зробив. Тому що я не вибачаю людей, котрі позбавляють мене зароблених грошей. І, якби не трапилась ця нагода, я б знайшов іншу. Але рано чи пізно ти б відповів за втрачені мною сто тисяч вічнозелених американських карбованців. Тож хоч після всього вищесказаного зрозумій – я не буду з тобою панькатися. Я переламаю твої кістки по одній, але доможуся свого. Тож краще розповідай: про що ти говорив з Іваном і що йому відомо про мій зв'язок з убивством?

– Ми говорили про мартіні, – прохрипів Ярослав, коли злива ударів, яка падала на нього, на мить ущухла. – Ми говорили про те, що голландський джин не надто вдалий компонент для мартіні. Краще використовувати справжній, лондонський джин.

Стоцький вилаявся.

– Продовжуй, але не вбий його передчасно, – прошипів він до лисого. Та довго тому працювати не довелося. Після кількох ударів під ребра Ярослав захрипів і сповз на долівку. Втрачаючи свідомість, він бачив на обличчі Стоцького лють.

Розділ З

Коли свідомість повернулася, викидаючи Ярослава з чорного провалля в тіло, що конало від болю, він зрозумів, що у приміщенні нікого немає. Якщо не рахувати двох трупів, за якими, власне, він і приїхав до Польщі. Він спробував поворухнути однією рукою, потім другою. Хоча руки все ще були прикуті до радіатора і кожен рух завдавав болю, схоже було на те, що всі кістки поки що цілі. Ярослав, намагаючись створювати менше шуму, звівся на коліна й відшукав розбитими губами комір сорочки, у якому була зашита відмичка. Цього разу йому ніхто не заважав – очевидно, Стоцький зі своїм помічником вважали, що Ярослав «вирубився» надовго, і забажали відпочити від праці. Три хвилини пішло в Ярослава на те, щоб видобути відмичку і відкрити нею замок кайданків. Ще хвилина знадобилася на те, аби підтягнути до місця, на якому щойно сидів, труп Сердюка, а самому завмерти проміж заваленим мотлохом стелажем і дверима, тримаючи в руках стілець. Ярослав почав очікувати на візит своїх мучителів, прислухаючись до болю, який ніяк не хотів затихати.

Нарешті в коридорі за металевими дверима почулися кроки. Без емоцій, немов про сторонню людину, Ярослав подумав, що в разі, коли зі Стоцьким і лисим зайдуть двоє інших бандитів, у нього не буде шансів залишитися серед живих. У замку клацнув ключ. Ярослав відступив на крок і підняв над головою стілець.

Першим до кімнати ступив лисий. Він зробив не менше двох кроків, поки зрозумів, що не все гаразд, а на місці його нового клієнта сидить попередній. Усвідомити ситуацію далі Ярослав йому не дав – щосили розмахнувшись, він опустив стілець на виголений до блиску череп. Із тріском стілець розсипався, а лисий почав важко осідати на підлогу. Далі спостерігати за ним Ярослав не мав часу – з ревінням, схожим на звіряче, на нього кинувся Стоцький, на ходу дістаючи пістолет. Ярослав швидко пірнув під його руку, заламуючи її назад. Обоє шкереберть полетіли на долівку, і Ярослав отримав такий удар у щелепу, від якого мало вдруге не втратив свідомість. Але руку Стоцького з пістолетом не випустив, натомість із хрускотом вивернув зап'ястя того і ліктем лівої руки заїхав йому у скроню. За мить уже тримав у руках пістолет. І вчасно, бо лисий, який уже встиг оговтатися від першого нищівного удару, мчав до Ярослава, бажаючи покінчити з ним раз і назавжди. Ярослав відчув, що продовження бійки йому не пережити. Він швидко звів пістолет і двічі вистрілив у груди нападнику. Лисий, немов налетівши на невидиму стіну, впав на підлогу і більше вже не рухався. Ярослав повернувся до Стоцького і взяв на мушку його. Той криво посміхнувся.

– Недооцінив… Чорт забирай тебе, Оверку! Чого дивишся?! Стріляй!

Замість відповіді Ярослав наблизився до нього і, не давши оговтатись, щосили зацідив у голову руків'ям пістолета. Стоцький без зойку повалився поряд із лисим, з-під якого вже почала розпливатися кривава калюжа, доповнюючи вигляд комірчини у стилі голлівудського фільму жахів.

– Я не чеченець, Гуліватий. Але помсту ти заслужив, – віддихуючись, мовив Ярослав. – І ти її отримаєш, рано чи пізно! Але не тут і не зараз. Ти ще маєш проспівати свою арію в поліції.

За десять хвилин по тому, трохи відмивши обличчя й одяг від слідів крові та відшукавши в кишені Стоцького свої телефон і гаманець, Ярослав обережно підійшов до джипа на вулиці. У ньому неподалік від входу до будівлі, у якій відбулися вищенаведені події, очікували на свого шефа двоє бандитів, із якими Савицький нещодавно досить мило поспілкувався у варшавському Старому Мясті. Коли двері автомобіля відчинилися знадвору, на обличчі того з громил, котрий сидів за кермом, з'явилася така гримаса, від якої Ярославу захотілося сміятися – його очі вирячилися, а нижня щелепа кумедно відвисла. Довго дивуватися Ярослав йому не дозволив. Він швидко «приспав» його руків'ям пістолета і навів зброю на іншого бандита.

– Поклади руки на панель, друже. Так, щоб я їх бачив, – неголосно, але владно вимовив він. – Ти ж не хочеш, щоб у тебе в голові з'явився новий отвір? Ні? От і добре!

Бандит на пасажирському сидінні перелякано закивав головою.

– А ти, бачу, славний хлопчина. Отже, ми можемо домовитися, – продовжив Ярослав. – Коли так, то вдягни один з цих чудових кайданків на руку свого товариша. Тільки, заради Бога, не роби різких рухів. – Ярослав простягнув бандитові кайданки, якими ще кілька хвилин тому був сам прикутий до радіатора.

– Упорався? Молодець! Ти здібний малий. А тепер просунь їх крізь кермо і закрий на власному зап'ясті.

Бандит без слів скорився. Ярослав наказав йому покласти голову на коліна товариша, і за хвилину він теж вирушив на прогулянку безпам'ятством від удару по голові. Ярослав відкрив капот і, намацавши навмання, рвонув жмут дротів, позбавляючи позашляховик можливості рухатися без фундаментального ремонту в автосервісі. Після цього він витер об одяг водія пістолет, пожбурив його в недалекі кущі і пірнув у темряву.

Він ішов не менше чверті години, коли став почуватися зовсім зле. Побої лисого і нервове напруження зробили своє – Ярослав ловив себе на тому, що перед очима з'являються нудотні жовті кола, а ноги стають немов ватні. Нарешті, він відшукав невеличкий скверик і впав на лавку, яку побачив там. Декілька хвилин відхекувався, після чого спробував зорієнтуватися. Неподалік від нього тягнулися довгі криті термінали для розвантаження великовагових автомобілів, паркани з цинкованого заліза та черга вантажівок, які мирно ночували тут, очікуючи розвантаження. «Склади підприємства «Гриль-Імпекс», пригадав Ярослав. Він був тут у якихось справах кілька років тому і запам'ятав це місце через велетенські обсяги деревного вугілля, що їх «Гриль-Імпекс» імпортував з України, фасував у паперові мішки і віз далі, у Європу, яка дедалі більше переймалась екологічною безпекою своїх джерел енергії. Тоді Ярославу стало гірко й боляче – погляд на гори поліпропіленових мішків з вугіллям і довжезну вервечку вантажівок з українськими та польськими номерами кричуще промовляв, що ціною екологічної безпеки Євросоюзу досить скоро може стати винищення українських лісів. Тепер Ярославу було не до екології. Він дістав телефон. До кого ж телефонувати?

Три трупи, залишені неподалік, і «вальтер» з його відбитками пальців, підкинутий Гуліватим у поліцію, були більш аніж вагомим аргументом того, щоб не телефонувати до Маріуша. Поміркувавши, Ярослав зрозумів, що попросити про допомогу може лише одну людину. Щоправда, він її майже не знав. Але вибору не було. Незабаром світанок, і його вигляд неодмінно приведе його до поліцейського відділка і пояснень появи неподалік звідси трьох трупів.