Розділ «Частина 2»

– Зрозумів. Уже біжу в управління! Слухай, Ярику, тут відкрилася ще одна цікава деталь. Поки не знаю, яким боком вона стосується нашої справи, але в організмі в Бондаренка експерти знайшли значну дозу однієї досить рідкісної отрути.

– Отрути? Нічого не розумію. Ти хочеш сказати, що, перед тим як застрелити, його намагалися отруїти? Але це не зовсім логічно, м'яко кажучи.

– Я сам нічого не розумію. Але перед нами факт.

– Що за отрута?

Галкін на хвилину замовк, чути було тільки, як шелестіли папери.

– Ага, ось… Алдрін. Інсектицид, який має властивість накопичуватись у людському організмі. Звичайно, погана екологія і таке інше. Зараз складно знайти людину, у якої в організмі немає якоїсь подібної мерзоти. Але послухай, Ярику, у нього така концентрація, ніби він їв цю хімію ложками. Мало не смертельна доза! Дивна ситуація. Але пусте, головне для нас зараз – привезти до Львова твоїх «братів-акробатів». Я думаю, хтось із них прошепоче мені на вушко, у чому тут справа.

– Алдрін, – механічно повторив Ярослав. – Ти не помиляєшся?

Галкін пхикнув:

– Ображаєш, переді мною висновок експертизи. А в чому річ?

– Ні в чому. Але коли, проживши кращу половину життя, ти жодного разу не чуєш назви «алдрін», а за кілька останніх днів зустрічаєшся з нею двічі, мимоволі стає цікаво: хіба це просто збіг обставин? Дякую за інформацію.

– Немає за що. Добре, нехай щастить тобі, генію детективної справи. Буду готувати папери.

Ярослав стримано посміхнувся.

– Не перехвали. – Він вимкнувся й одразу ж набрав Маріуша. Той вислухав, час від часу ставлячи короткі запитання, після чого зітхнув:

– Як кажуть у вас, не мала баба клопоту, купила порося… Не починай нічого сам, я з оперативною групою буду за годину. Дочекайся мене, чуєш?

– Так, Маріуше, я тебе чую. Сиджу тишком-нишком і наглядаю за бабусями на лавочці біля під'їзду.

– О'кей, до скорої зустрічі.

Ярослав ледь-ледь опустив бічне скло, дістав цигарку і приготувався очікувати приїзду поліції. Однак припалити йому так і не довелося.

Невідомо звідки з'явившись, до під'їзду підскочив чорний джип із тонованими вікнами. Його двері розчинилися, і на вулиці, лякаючи кількох літніх жінок, котрі мирно розмовляли, сидячи на лаві, намалювалися четверо чоловіків. Їхній вигляд змусив Ярослава присвиснути – разом з обома вчорашніми знайомими зі Старого Мяста до під'їзду, у якому мешкали Сердюк і Мостовий, кинувся лисий атлет, з котрим Ярослав познайомився на квартирі у Федька, і… Гуліватий. Останній добряче поповнів із часу, коли вони бачилися востаннє, а також збрив бороду, але Ярослав знав точно, що він не помилився. Це був той самий чоловік, котрий вбив у нього на очах полоненого росіянина і мало не звів у могилу його самого. Ярослав принишк, вирішивши дочекатися, чим усе закінчиться.

Не більш як за п'ять хвилин відвідувачі повернулися до машини. Тепер у супроводі Мостового та Сердюка. Кинувши на них погляд, Ярославові здалося, що обидва виглядали дещо розгубленими, хоча йшли самі й не думали опиратися. Швидко заскочили на заднє сидіння величезного позашляховика, і невдовзі авто, ревонувши потужним двигуном, викотилося з двору. Ярослав повернув ключ запалювання й вилаявся: стартер, скреготнувши, замовк. Спробував удруге і втретє. Жодної реакції. Витвір німецьких автобудівників перетворився на купу непотрібного залізяччя. Спересердя Ярослав ударив долонями по керму.

– Чорт би вас забрав! – вилаявся невідомо до кого і вдруге набрав номер Маріуша. Швидко розповів йому про нові обставини й продиктував номери джипа. Отримавши вказівку «сидіти й не рипатися», лише зітхнув і пообіцяв так і вчинити.