Розділ «Епілог»

— Шкода... — після паузи сказав чоловік.

Вона підвела голову.

Він був худий і смаглявий, зі смужкою вусів над верхньою губою. Схожий на жителя півдня. У старому темно-синьому светрі ручного плетіння.

— Не так уже й шкода, — сказала вона повільно. — Мені нема чого сказати Творцеві... при особистій зустрічі.

Її співрозмовник знизав плечима — що ж, мовляв, поробиш... Попрощався кивком, розвернувся й пішов до своєї машини.

Маленький Андрусь викинув у вікно свого кролика. Іграшка впала на дорогу.

— Заждіть!.. — сказала Ірена нерішуче.

Смаглявий чоловік обернувся.

Що в ньому було незвичайного?! Що змусило її здригнутися, напружитися, гукнути?

Очі... Натхненні, як у диригента за пультом. Дивно знайомий вираз...

— Я мала дурість якось подумати... — вона ніяково посміхнулася, — що наш світ влаштований не дуже вдало... Я помилялася. Це дуже сумний... але прекрасний світ.

— Правда?

Ірена підняла кролика з землі. Гумове вухо було геть розтерзане — ніби гострозубцями.

Вона машинально обтерла з іграшки пилюку. Нерішуче кивнула:

— Так... Мабуть, про це слід написати...

Південець усміхнувся привітніше:

— Що ж, удачі... авторко Хміль.

Вона все ще стояла, розширивши очі, а біла машина віддалялася, виляючи хвостом вихлопного димку.

...Напевне, він просто впізнав її з фотографії в журналі.

Якийсь мандрівець.