Розділ «Вибрані твори»

От і над «Шляхетнім гніздом» голубі (хоч голубі, хоч сині) голуби полощуть, бо в шляхтичів «несвітло на душі — щось минає, щось не вернеться». І хоч молиться бабушка (с. 92):

Божа мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу? Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому, крихкотіла, як сама бабушка.

А в «Бараках, що за містом» живих людей без жалю в братську могилу кидають (не голубі мундири, не шлики[629] і не трупарники Мазій та Юхим, а санітари — бо все їдно помруть), і з могили кволий стогін. А Мазій лізе туди мовчки.

«Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухались до брудної нічної тиші».

Теж листопадне, тільки раніш.

І ви думали б? Десь є люде, що в трупарне місто революційні плякати прислали, і в трупарників інакше, — але коли живих закопувати:

— Д'ех, не голубіє на душі!

А посиніло б, коли б завод одкрити, бо «котельщики — це тобі не село» (с. 157), і бувшому котельщикові Юхимові вадить од трупного смороду, і хоче він у синьому димі попопрацювати.

І знає, що «всяка буває смерть і буває смерть, що від неї смердить трупами» (с. 145).

Не хоче собі — утікає. Не хоче й другому. Каже давію Мазієві:

— Сволоч ти і квит!

А зробив «ради солідарности, підсобити треба товаришам» (с. 133). Як — не знає, бо в бур'янах. Приштокати. А тут Мазій:

— Д'ех, не голубіє на душі!

А тим часом «за вікном (це вже в Вадима й Марії. — С. П.) був синій листопад». Він умирав, хоч замісць серця мав жаринку, а Марія... Хіба, копирсаючись у власній душі і з презирством ставлячись до «дитячої наївности маси» (с. 101), вона могла чути, як «по тихих оселях бродить комуна у сучасності сірій» (с. 96), хіба могла бачити, як «в синій ночі летять гори» (с. 110). Чуєте? — Гори!

Марія не бачить, а Стєнька, розпусна, як кажуть, Стєнька, бур'янова незаможниця Стєнька, та Стєнька з «Легенди», що, як прийшли червоні повстанці на село, «...спалахнула раптом, мов промінь пробився крізь хмари».

— За волю... йдете?

І скрикнули хлопці:

— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стєнька до порога:

— Цю ніч п'ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!

Еге, ця Стенька з цього уривка — поеми (бо ж віддала все, що могла віддати, бо прислужилась ластівкам волі так, як уміла, щиро, одверто, усією душею — не тілом. Тілом потім — на палях).