Розділ «Вибрані твори»

Нюся:

— Все так — все дим.

«Дим» — Тургенєв[626]. Коли про «Записки охотника» маємо цілу літературу, по кісточках Хвильового треба вівісектувати. Не задушіть «Синіх етюдів» горою критичних аналіз! Не задушать — напише ще. Бо губка. Бо тільки етюди.

І знов про дим. І в Тургенєва інтелігенти диму бояться. Дим навкруги.

А в Винниченка теж «Дим» і от що:

І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люде в клітках своїх, як мляво бились їх думи об стіни цих кліток, безсило падаючи назад у задимлений мозок... А з диму того часами запалювались і гасли вогники одчаю, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в'язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були ці люде самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.

І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люде, в яких замісць серця були колись у грудях червоні болючі жарини.

Отож, недурно про Винниченка. Тілько в нього немає коммольців[627]. А вони в Хвильового не боягузи:

— Мар'яна вбитися хоче, бо все дим, як у Нюсі, знає, «що воскресне всесвітнє велике слово — чека», але не знає, що робити в синьому листопаді:

Мар'яна вийшла на ганок. Дощ прибив жовті листя (було б червінькові. — С. П.), і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освіщав пустельний заулок. Високо текли потоки сумних хмар.

Зі стріхи одноманітно падала капля на камінь.

— Йшла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.

Коли Мар'яна виходила за ворота, з коммольської кімнати вискочив натовп юнаків і з криком і реготом кинувся в. туман.

Д'ех! Вони не скажуть, як Вівдя у «Кімнаті ч. 2»: «Чого мені сіро?» Це для неї, і для Мар'яни, ще й Юркові, Христі, Марії, редакторові Каркові, Гамбарському, Максові, Нюсі — їм усім сіро. Усім — дим.

І у В. Підмогильного у закордонній «Новій Україні»[628](січень — лютий 1923 р.) теж редактор і теж дим — від революційного згарища. Все, мовляв, пройшло.

А коммольцям не сіре, а синє. І «Чумаківська Комуна» не боїться синьої грози (с. 119), хоч не всі з неї помічають її. А проте існує серед гоголівського Миргорода, мов той манастир. І от (с. 111):

Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалейний сон старосвітського галантерейного життя.

Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.

І не знає, що то коммольці в туманах весело регочуться і Чумаківська Комуна іде в снігову даль, а манастир — справжній манастир з черницями, на горі, що над міщанським болотом — той манастир одступає все далі й далі.

Да. Марія і Вівдя дивляться сіро, вони без дороги, а от Наталка, що до неї сірий Юрко липне, липне і боїться, липне й нявчить, як блудливий кіт, — Наталка дивиться синьо (с. 64), бо з синьоблузих, бо працюватиме в туманах, висмикуватиметься з бур'янів революції (вона — бур'ян запашний, такий бур'ян, що й у «Солонському яру» росте й «пахне од нього дубовим молодняком» (с. 85). Дубовим, чуєте?)