Розділ «Вибрані твори»

Ми требуєм (по-українськи «вимагаєм») серйозно поставитися, кому це слід, до українізації пролетаріяту.

То це «кому слід» може виголосити поворотну вимогу:

Ми требуєм (по-українськи «вимагаєм»), щоб Хвильовий і його адепти серйозно поставилися до українізації пролетаріяту, постачали для цього відповідний матеріял, зв'язались для цього з робітничими масами, не гнули кирпи перед робкором-письменником, не творили замкнутої цехової організації, не добивалися монополії на літературному фронті як «єдиний легалізований центр», не... і т. д., і т. д.

Дайош українську інтелігенцію на радянську роботу! Дайош робітничо-селянський молодняк на робфаки, в технікуми, інститути для створення нової пролетарської інтелігенції, — давно вже кричить і так і робить компартія — але не для того, щоб вона, ця інтелігенція — «задавала тон аморфній масі», і не для того, щоб через ню, інтелігенцію, творити змичку пролетаріяту з селянством. Змичка хоч би й «духовна» твориться, тов. Хвильовий... та подивіться краще в політграмоті, що ви її частенько радите читати своїм опонентам.

Компартія давно вже говорить: «Треба вважати на соціяльно-економічні особливості України, але не для того, щоб творити теорію „комуністичної самостійности“, не для того, щоб пролетаріят на Україні творив відповідні умови для відродження молодої нації» («КІП» № 11).

Ох, вибачте! Я й забув, що нація це — пролетаріят, селянство зі всіма куркулями, буржуазія з крамарями і т. д. — разом. Мало знов у куркулячий цинізм не попав...

Так стоїть справа з «лайлетами». Відповідати на них у цілому, треба стопу паперу переписати — і, очевидно, хтось таки напише, бо маємо діло зі своєрідною войовничо-націоналістичною політичною програмою. І все ж таки я (не «ми», тов. Хвильовий) уважаю себе переможцем: упертими запитаннями, упертим бажанням виявити ідеологічну суть наших розходжень на нібито скромних літературних суперечках, удалося витягти теоретика вітаїзму й азіятського ренесансу за язика — і «язик прорек».

Нетерпляче не ждані книжки[392]

ультура і побут» (№8) з приводу № 11-12 «Червоного Шляху» писала («культура»): «Окремі місця його дуже цікаві, наприклад, тут уміщено — нетерпляче жданий в літературних колах — гострий памфлет М. Хвильового „Ахтанабіль сучасности“».

По-нашому, це не памфлет, а нова форма творчости — «лайлет» і, крім Хвильового й Поліщука, ніким нетерпляче не жданий. Але справа не в тім: ось з'явилися книжки Д. Загула[393] «Література чи літературщина?» і Я. Савченка[394] «Азіатський апокаліпсис» М. Хвильового з неоклясиками, з яких видно, що наука Плеханова не одним вільним академікам знайома. Чого ж про них не пишуть, що там є «окремі цікаві місця»? Мабуть, це в завдання «побуту» не входить, так само, прикладом, як рецензії на книжки В. Коряка та всіх, хто не «академічним» шляхом іде.

Ах, какой ужасный критикан![395]

е О. Потебня[396] колись казав: «Со словом критика у нас связано, по старой памяти, значение совершенно превратное, значение, которое связывали с ним наши прабабушки и бабушки, говоря, что такой-то кавалер большой критикан (в смысле осуждения)» (ст. 99 із «Лекций по теории словесности»).

Прабабину науку добре завчив О. Слісаренко[397], омелькобуцнувши[398] в № 1 «Червоного Шляху» плужан Голоту[399] й Лісового[400] за їхні збірки поезій. Каже: «Поезія там і не ночувала». А навіщо той же «Червоний Шлях» їхні поезії друкував деякі? А навіщо сам критикан такі ж «холодно-революційні» вірші «всім, всім, всім» писав, а тепер здав до друку? А навіщо він (чи, може, хвальна редакція «Червоного Шляху»?) — саме ці збірки плужанські вибрав для вправ у лайці? А навіщо... ах, кавалери, кавалери! Менше про «голобельну політику» іншим закидати треба, коли самі люшнею свою молодь голомшите.

Культурна сила[401]

лужанський з'їзд доказав точно неправдивість усяких балачок про кризу ревлітератури. Кожний співучасник і кожний із гостей з'їзду мав можливість пересвідчитися, яким швидким темпом іде і кількісний, і якісний зріст її. За чотирі роки свого існування «Плуг» із невеличкого літгуртка в сім охочих до літератури юнаків (а не письменників!) виріс у справжню письменницьку організацію, що дає (по числу творів) до 30% усієї загальної художньої продукції. Це серйозна культурна сила, що неабияк може впливати на широкі маси читачів (усього творів плужанських видано понад 1 млн. примірників).

Дві категорії плужан маємо: письменники, що уже випробували свої сили до революції чи в її перші роки, — і юнота, яка щойно завойовує собі місце на літфронті. В той час, коли значна частина перших, маючи певні традиції, обсяг тем, стиль і т. д. — не завжди може перейнятися патосом нового життя — друга категорія, літературний молодняк, ще не набув собі достатньої техніки, літературного вміння.

Відси й своєрідні літературні «ножиці», що на них загострилася увага всього з'їзду від початку до кінця його. Який не є швидкий зріст нашої молодої літератури, — він відстає від зросту культурних потреб читацької маси. Певний матеріяльний добробут населення радреспубліки після тяжких років руїни, пробуджена революцією свідомість широких робітничо-селянських мас, глибока політично-виховавча робота, що її провадиться під керовництвом компартії, — все це викликало таку «жажду на культуру», що її несила як слід задоволити при наших обмежених матеріяльних ресурсах, браці технічних засобів і кваліфікованої сили. На все це потрібний певний час, і він, чуємо, незабаром прийде. Але тепер, сьогодні, є певне розходження між культурним попитом і можливостями його задоволити. Як частина цієї кон'юнктури є «літературні ножиці».

Під гаслом суворої учоби, необхідности за всяку ціну підняти свою кваліфікацію пройшов ввесь плужанський з'їзд.

Говорилося багато про ту «жажду на генія», що часто-густо почувається в розмовах, статтях, дискусіях. Говорилося про те, що ставка на генія, якби він не був нам бажаний, є газардова[402] гра, що генії геніями, а масам потрібні й великі сили хоч би й не геніяльного письменства, що треба добиватися кваліфікації всієї письменницької маси заразом, що, крім самовдосконалення, величезну користь може дати колектив, організація, — та й уже дала, що наочно доказав «Плуг».

Але не одного «Плуга» треба українському читачеві. Після розпаду «Гарту» не стало в нас масової літературно-громадської організації пролетарської. ВАПЛІТЕ, що повстало на місці «Гарту», ставить собі інші завдання й інакше дивиться на мистецько-громадські проблеми. Цей, за образним виразом т. Коряка, «інкубатор для виробництва генія на предмет експорту за кордон» може відограти велику ролю в нашому письменстві, та, крім нього, життя вимагає настирливо ще й іншої організації — типу «Плугу», але з установкою на працю серед робітництва.