Розділ «Вибрані твори»

Не тому, звичайно, в нас не гаразд із творчістю, що організація погана, не тому, що «голові хвіст перешкоджає» або ще щось подібне. Причини тут глибші, серйозніші, і про них доведеться писати ще не один раз... Криються вони в загублених перспективах революційного руху й революційного будівництва. Мистець, що загубив ці перспективи, або сліпо фотографуватиме дійсність без ніяких висновків, без певної «морали», або борсатиметься «в невідомих обріях».

Мене запитають: так у чому ж ви добачаєте оту причину всіх причин — ідеологічну кризу? Відповім: по-перше, вона має теж свої основи, що криються в соціяльній приналежності й соціяльному оточенні інших письменників. За рідкими винятками це інтелігенти, що прийшли до пролетаріяту різними шляхами і в різній степені. Прийшли, але здебільшого не дійшли, не зв'язалися міцно організаційними нитями, щоденним життям і, як бачили ми з щиросердного признання Г. Коцюби, відірвались, сидячи в своїх канцеляріях, від робітничого життя. З другого боку, на них натискають рештки старої й парості нової («радянської») буржуазії, що неп їй дозволив підвести голову, а українізація — заговорити досить голосно й вимогливо. Як же уникнути ідеологічних ухилів? Вони майже неминучі.

Викривати ці ухили досить важко. Раз — тому, що приховані вони в художній творчості, справі «тонкій», тендітній, завуальованій образами, де автора твору тяжко вишукати за дієвими особами (мовляв, «так у житті буває»). Два — тому, що, коли ці автори й починають виступати в критичній полеміці, рецензіях, маніфестах і т. д., і тут стикаємося з такою неусталеністю й нерозробленістю в марксистській теорії мистецтва, як це ми намагалися показати прикладами в першій частині своєї статті, що й тоді «бика за рога», як це хоче М. Хвильовий, не завжди піймати доводиться (моя особиста думка — ми довго плутатимемось у цих не так уже й потрібних, зрештою, «формулах», аж доки рефлексологія допоможе, і до знайомства з нею кличу теоретиків мистецтва, а також письменницькі лябораторії й студії й окремих творців, що хочуть підвести науковий грунт під свої знання).

На цих справах, очевидно, доведеться спинитися ще не раз, а поки що, щоб не розтягати й без того безсоромно довгу статтю, дам лише приклад для пояснення мого погляду на сучасні ідеологічні ухили, що стали за причину організаційного розбрату.

Беру для аналогії з літдискусією 1925 року дискусію, що протягом цього ж року пережила компартія. Що було в основі цієї останньої дискусії? Загублені революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході, переляк перед куркулем у нас, недооцінка ролі середнього селянства, зневіра в творчі сили пролетаріяту — все це підкріплювалось претенсією на монопольне право тлумачення Леніна і за висновок мало своєрідні організаційні пропозиції[373].

Виходило все це з ленінградської організації, організації, що завдяки свойому територіяльному становищу одірвана від селянських районів, не почуває їхнього тиску на себе, не зв'язана, як, прикладом, московський, харківський, київський робітник, з приміським селянством родинними зв'язками, «отхожими» промислами тощо. Відци (одна тільки, звичайно, з багатьох причин) ота засуджена від XIV з'їзду компартії позиція, відци загублені перспективи дальшого революційного будівництва, борсання в організаційних плянах.

Аналогічне явище спостерігаємо і в нашій українській літдискусії. По черзі й паралельно до сказаного вище ставка на азіятський ренесанс у той час, коли революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тим часом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіятчині. Надання напівграмотній Україні, де ми ще з плянами ліквідації тієї неграмотности пораємося, месіяністської ролі — все це молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи.

Далі і переляк перед Европою і «європейками» (термін позичаю в К. Буревія[374]), розмови про «столипінські хутори», уперте замовчування необхідности існування спілки селянських письменників, бажання створити «гуртки культурної самоосвіти» замість літературно-громадських організацій, ходження манівцями коло проблеми втягання в літературу робітничого молодняка — все це з монополізованим правом на тлумачення Плеханова[375] і із своєрідними організаційними висновками. Цією аналогією я не хочу сказати, що гріхи ленінградської опозиції є гріхи й «академіків». Це — паралель, порівняння, оте саме, що «кульгає».

Але воно, сподіваюся, допоможе мені вияснити ще одне, вже останнє питання: чому позиція «Плугу» проти колишньої позиції «Гарту» й теперішньої ВАПЛІТЕ збирала майже завжди більшість голосів і вважали її люди компетентні за витриманішу, яснішу й вірнішу, не зважаючи на те, що «Плуг» — організація пролетарсько-селянська, а ті іменуються пролетарськими? Чому саме в цих пролетарських організаціях більші організаційні кризи, метушня, несталість, а «Плуг» «міцно стоїть на своїх ногах»?

Відповідь, на мою думку, можна дати таку: сталість, не нервовість, твердість організаційна бува тоді, коли ясна мета, ясні перспективи, хоч би найближчі. Тоді й спокійна творча праця. Тоді й дружний колектив. Все це, звичайно тоді, коли його збудовано на твердому соціяльно-економічному ґрунті, на тривкій громадській базі, — ось це в «Плузі» є, а в пролетарських організаціях українських нема (головним чином саме через те, що вони українські, а культурна робота серед робітництва українською мовою щойно розпочинається).

Тим часом завжди треба пам'ятати за те ленінське кільце, що за нього вхопившись, можна витягти весь ланцюг. Коли письменник знає те кільце, він розрізняє позитивні й негативні явища побуту, бачить відповідність і невідповідність їх до революційних перспектив, тямить, що радити і що не радити читачам, — одне слово, не пливе в житті, а стає активним чинником його, не шукає тем, розгубившись у фактах, а свідомо намічає їх собі, підбираючи для них факти...

На плужанському терені праці, на селі, це кільце ясніше, ніж у місті. Це кооперація в усіх її найрізнорідніших формах. Вона є основна тепер «тема» життя селянського, вона стає поволі й основною темою сільської літератури, витісняючи теми збройної громадянської війни. Гасло боротьби за новий побут, де на першому місці стоїть кооперування, гасло просте й ясне, в усій своїй складності й трудності переведення в життя. Тому й ідеологічних ухилів у плужан, як революційно-селянських письменників, спостерігається менше: найближчі перспективи революційного будівництва для них ясніші й безсумнівніші. Інша річ, звичайно, коли б поспитати їх про перспективи дальші або про те, що виходить за межі сільських тем. Там, безперечно, вони наплутали б більше.

Пролетарському письменникові гірше: велетенське місто постає перед ним з усією складністю своїх соціяльно-економічних процесів, з лабіринтом переплутаних побутових явищ, із скрученим у клубок ланцюгом людських взаємин, серед яких важко винайти рятівниче ленінське кільце. Поруч кооперації постає величезна проблема соціялістичної державної промисловости, боротьба з розвиненими й складними формами непу і т. д. І не диво, що часто-густо пролетарський письменник блукає в цих питаннях, не знає, на яку ступити, з чого почати й до чого довести, губить революційні перспективи.

Все це, звичайно, можна доказати на творчості хоч би того ж тов. Хвильового. Він у своїх новелях різко, нещадно бичує міщанство в нашому побуті, дає низку яскравих негативних постатей, а натомість... натомість туманно пророкує про «невідомі обрії загірньої комуни». І все це нервово, поквапливо, з тими «ливами-переливами душевними», що з них він глузував, відповідаючи Гр. Яковенкові[376], пишучи свого «Першого листа до молодої молоди»[377].

Я не зрікаюся того, що колись (у «Червоному Шляху» № 1 за 1923 рік) писав про Хвильового-новеліста (ст. «По бур'янах революції»), як це М. Хвильовий зробив із своєю оцінкою В. Поліщука[378]. Я й тепер згодний полемізувати з тими, хто доказуватиме, що «Хвильовий лишився перед лицем неоспіваного пролетаріяту» (В. Коряк, збірничок «6 і 6»), хоч після останніх його творів міг би багато дечого додати до тодішньої своєї аналізи, а саме: я вважаю, що твори з елементами сатири (а такі є твори М. Хвильового) є двогостра зброя. Читачеві-революціонерові вони, показуючи болячки сучасного життя, розпалюють бажання загоїти їх, читачеві-контрреволюціонерові — роз'ятрити. Недурно деякі новелі М. Хвильового залюбки передруковують у білій пресі (Донцов[379] тощо) з приміткою: «Бачите, як цей комуніст своє радянське суспільство паплюжить!»

Згадую це тут, наприкінці статті, тому що нашу літдискусію біла преса вже підхопила і, звичайно, тлумачить по-свойому: бач, мовляв, комуністи один одному в морду плюють. Гаразд! Скоро наша візьме! Висновки з цього ясні.

Згадую й тому, що саме оцінка, що дав Гр. Яковенко влітку минулого року оповіданню «Я» М. Хвильового, спричинилася casus'oм belli[380], що роздратував письменницьку братію і... аж досі. А коли ж кінець сварці?

Резюмую. Проблему організації літературних сил на Україні не розв'язати, доки не розв'язані будуть ідеологічні суперечки. Ідеологічні суперечки у різній оцінці революційних перспектив. Ці перспективи відшукати — треба звертатися до компартії й укріпляти свій зв'язок з пролетарськими масами, звідти брати свіжі загартовані елементи. Поруч пролетарської на Україні має існувати допоміжна пролетарсько-селянська організація письменників. З «попутниками» треба поводитись обережно і поволі втягати їх у революційне будівництво. Гуртки культурної самоосвіти є інститут, незалежний від письменницьких організацій, що з ними змішувати не доводиться. Натомість навколо літорганізацій мають концентруватися літгуртки початкуючої молоді. І «верхи», і «низи» літературні головну увагу мають звернути на свою кваліфікацію, дбати про профосвіту, дбати про своє матеріяльне забезпечення організованим професійним шляхом. Справа організації марксистської критики ще й досі не врегульована, її настирливо вимагає життя. Марксистські кола повинні зацікавитися нерозробленою досі теорією мистецтва і, озброївшись даними сучасної науки, зокрема рефлексології, усталити цю справу. Чергова також справа — профлітосвіта.

Ось у коротких рисах те, що я називаю «проблемою організації літературних сил». Знаю, що «академічности» в цій статті ані на шеляг, знаю, що дискусійні моменти, хоч як я намагався їх уникнути, шкодили спокійному викладові, але — feci qoud potui[381] (зробив що міг) — сказав би поет чи вчений, а я скажу: може, і в такому вигляді ця стаття допоможе комусь розібратися в наших дискусійних справах і уяснити собі думку тих, на голову котрих уже був і ще має бути висипаний цілий... букет... памфлетів.

Шмат останній[382]