Розділ «Вибрані твори»

Отож мій безграмотний розум каже (хай простить мені професор скотарства, що в нього ця хороба — все на кляси розподіляти — не передбачена), що поруч спілки пролетарських письменників, хоч би вона й академією звалася, у нашу переходову добу «всерйоз і надовго» ще й спілка революційно-селянських письменників повинна бути (хоч би й «Плуг»), а крім того, очевидно, існуватимуть і ще виникатимуть асоціяції (як от «Ланка», група, звана чомусь «неоклясиками»[362], різні «неоліфи»[363] і т. д.), що ідеологічно виявлятимуть різні клясові угруповання й нашарування в нашому суспільстві.

Мені скажуть: і що ви повчаєте, ми й самі це добре знаємо. Добре. А навіщо пропозиція розкасувати спілку селянських письменників? Навіщо пропозиція перетворитися в гуртки самоосвіти? Навіщо півроку товкмачити: «розв'яжіться од баласту, од гуртків, од малокваліфікованого елементу, що обтяжує спілку», а тепер інші пісні: «як сміли одкинути отой культурницький хвіст, як сміли одштовхувати од себе гуртки». Це єзуїтизм, милі друзі. Це бажання зруйнувати організований літературний рух, це нічим не виправданий месіянізм: ми, мовляв, рятівники всієї справи, ми поставили пролетлітературу на обидві нозі... Ох, кульгає вона на ті обидві! А це тому, знову кажу, що в запропонованій хоробливій організаційній системі (Омелько Буц! чуєте?) занедбано клясовий принцип, забуто потребу існування революційно-селянської літературної асоціяції, неясні функції й структура асоціяції пролетарської і абсолютно темні оті «гуртки культурної самоосвіти», між якими і академією зорить порожнечею письменницька прірва.

В основі ж такої концепції лежить погано приховане бажання монополії, тої монополії, що, за словами відомої резолюції ЦК РКП про політику партії в галузі художньої літератури, може довести пролетарську літературу до загибелі.

Тим часом академіки кажуть, що це єдиний правдивий шлях, «хоч як би кричали й сичали на це люди з позаторішнім розумом».

Ми знаємо, що на чолі новоявленої академії стоять колишні футуристи[364], тобто люди з завтрішнім розумом, або представники азіятського ренесансу[365], що кличуть десь у безвість до невідомих обріїв, тобто чогось теж позавчорашнього. Ці індивідуальні досягнення так підносяться над сьогоднішнім рівнем звичайного розуміння, що сперечатися з ними годі.

Отож кінчаю, чуючи свою неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і все про кляси та кляси. Обридло...

Проблема організації літературних сил[366]

тже, професійний критерій при поділі літературних сил не годиться. Професійне об'єднання письменників треба робити — воно допоможе захищати їхні професійні інтереси, що для цих «вільних художників» (цей старий термін наші податкові інспектори ще не забули) буде потрібно й корисно. Але професійним об'єднанням не вичерпати справи. Адже професійне об'єднання вже давно мають мистці інших галузей мистецтва, але тим не задовольняються і мають, крім того, свої мистецько-громадянські колективи, течії, групи, школи, гуртки, майстерні тощо.

Вертаю до повище зачепленої справи — відсутности в нас професійної літературної освіти, що значно полегшило б нашу проблему організації літературних сил. Це буде колись за тему особливої статті. Поки що нагадую, що проект «інституту живого слова» ще року 1921, здається, склав тов. Коряк, але й досі лежить десь у відомствених архівах. Додам також, що іноді опоненти згадують не хвальний досвід Інституту Брюсова[367]: мовляв, бачите — не вдається. Не знаю, чому саме прогорів Інститут Брюсова, але з одної невдалої спроби не можна робити загальних висновків. А теоретично справа стоїть так: раз є люди з певним хистом і з бажанням учитися, раз є потреба цим людям набути технічного знання і є люди, що такого знання набули і можуть передавати його іншим — можливий, значить, і учбовий заклад у цій галузі. Адже не говоримо ми, що непотрібні й нічого не дають наші літературні студії й лябораторії. Зробіть їх постійними й систематичними — і ви матимете профшколу або й що вище від неї.

Тоді б і голова письменницька не боліла на клопіт: ах, оця студійська маса мені перешкоджає! Мали б спеціяльний кадр письменників-педагогів, як маємо кадр педагогів-художників, музик, співаків, артистів тощо, що присвятили себе цій діяльності.

Ну, а де ж система організації літературних сил? Гадаю, що після всього тут сказаного вона ясна.

Має бути спілка (чи спілки, бо повної єдности тепер, очевидно, досягти важко) пролетарських письменників, що поволі мають у себе всотувати спролетаризовані елементи з письменників селянських і так званих попутників. Має бути також спілка поруч селянських письменників або, вірніше, пролетарсько-селянських (бо селянської ідеології розводити нам нічого, а значить, і об'єднувати за такою ознакою). Ролю й тактику її вище зазначено — то директива компартії. Мають бути й різні групи й групи попутників, що повніше чи менше приймають (чи й зовсім не приймають) гасло диктатури пролетаріяту, до яких ми повинні ставитися по-різному, залежно від їхніх клясових устремлінь:

Відкидаючи антипролетарські й антиреволюційні елементи (тепер зовсім незначні), борючися з новоутвореною ідеологією нової буржуазії серед частини попутників із «зміновіхівського» табору[368] і терпляче ставлячись до проміжних ідеологічних форм, терпляче намагаючись позбутися цих неминуче численних форм у процесі все далі ближчого товариського співробітництва з культурними силами комунізму (Резолюція ЦК РКП § 10).

Кожна з таких спілок чи груп є літературно-громадська організація й клясова, бойова, що захищає інтереси свого громадського колективу своєю зброєю — мистецтвом. Пролетарська серед них бореться за свою гегемонію. Пролетарсько-селянська їй допомагає, як робітземліс і комнезами[369] допомагають індустріяльному пролетаріятові на селі (див. статут «Плугу»), Водночас по всій лінії йде учоба — гострять зброю, відточують леза.

Про попутників... Про попутників я вже сказав і мушу додати тільки одно: частенько «Плугові» накидали й накидають «напостовство»[370], розуміючи під цим вороже ставлення до попутників, політику нещадного й безоглядного знищення, «биття дубиною». Розгорніть офіціяльний орган «Плугу» «Плужанин», найдіть там хоч єдину статтю, що про це нагадувала б. Навпаки, скільки разів у різних висловах повторюється ленінська провідна думка про органічний розвиток пролетарської культури з буржуазної. І не дивно! Ми знаємо, що основний гріх «напостовців», що їм інкримінувалося в літдискусії, був недооцінка ролі селянства в революції. Як може «Плуг», організація революційно-селянська в своїй масі, недооцінювати селянство? Природніше було б грішити в противний бік, але поки що цього ніхто не завважав, хіба той же М. Хвильовий із своїм наклепом про «ідеологію столипінських хуторів» — це вже читачі матимуть щастя побачити в збірці «Проти течії», що ваш покірний слуга за кілька день випустив на ринок[371] (так, по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, і не потонеш...).

Ось і всі мої загальні думки, бо й цих «підвалів» замало, щоб розвинути думку проти всього, що досі за мене тут було написано. Я їх не конкретизую. Я гадаю, що читачам і без того ясно, що я хочу бачити в ВАПЛІТЕ (коли схочу) сильну й чисту пролетарську організацію, що упертою працею добивалась би собі ідеологічної гегемонії, будучи знаряддям нашої комуністичної партії на літературному фронті. Ясно й те, що я бачу неминуче злиття «Плугу», решток «Гарту», «Жовтня» і т. д. в двоєдину пролетарсько-селянську масову асоціацію чи бльок; це залежатиме від того, оскільки незначні будуть ідеологічні розходження, і, маючи на увазі, що «Плуг», як все-таки селянська в своїх низах організація, має існувати як автономна одиниця в цьому бльоці.

Ясно й те, що зв'язок з низовими літгуртками — робітничими, селянськими й мішаними, шкільними й червоноармійськими — я ставлю в неодмінний обов'язок кожної літературно-громадської організації і що форми й методи цього зв'язку повинні ми зміняти відповідно до того, оскільки швидко піде в нас розвиток літературної профосвіти, і ще раніше я не згадував, але це й без згадок кожному ясно — політосвіти.

Ясно, нарешті, і те, що гуртки культурної самоосвіти, що їх М. Яловий і М. Хвильовий уперто пропонують не змішувати з письменницькими організаціями, я й не змішую і, аж ніяк не зменшуючи їхньої ролі, і так само, як і автор цього проекту, маючи змогу підкріпити його силою різних доказів, знаю, що існують і існуватимуть вони при клюбах, сельбудах і школах, ліквідуючи неписьменність, вивчаючи господарство, політику, природознавство, роблячи «установку на справжній трактор». Знаю, що, коли б шановні академіки звернулися б до Головполітосвіти, управління сельбудів і культвідділу профспілок, там їм сказали б, що такі гуртки культурної самоосвіти вже є, що для них видається спеціяльний журнал «Самоосвіта»[372], який їм, академікам, варт було б почитати й не морочити голову собі й людям, бажаючи з «Плугу» й «Гарту» таких гуртків наробити й корисні для партії й радвлади організації знищити.

От і вся система організації літературних сил, якщо не згадувати про робселькорів як резерв письменницьких організацій. Але то вже справа давно вияснена, й тільки академіки не люблять про неї згадувати.

Наприкінці ще раз про славнозвісну «кризу». Констатуючи певні ідеологічні ухили в деяких товаришів (що зовсім не означає кризи творчости, бо можна багато й гарно творити й збочивши з вірного шляху), я аж ніяк не гадаю вигоїти його організаційними заходами (хоч «посилка на Донбас» й практикується в партії в таких випадках).