Розділ «Вибрані твори»

В цьому полягає велика користь літдискусії. Вона гостро поставила проблему кваліфікації, вона розбудила увагу до глибоких мистецьких і суспільно-громадських справ в їх сучасному взаємовідношенні.

Треба йти далі. Від літдискусії до творчої праці шляхами, що тою дискусією уторовані. Як — це скаже для плужан 3-ій плужанський з'їзд. Його головна увага буде на аналіз творчости, на ту зброю, що нею боротимуться плужани в «мирному суборництві».

Наприкінці примітка: хай не розуміють нашого гасла так, як дехто зрозумів і тлумачив статтю «Від агітації до пропаганди», кажучи, нібито ми зовсім від агітації відмовляємося, в той час коли ми говорили про те, куди центр уваги перенести. Так і тепер: літдискусія, не дивлячись на всі погані присмаки й примітки її, корисна й потрібна й надалі, але: від літдискусії до творчої праці!

---

Як на правдивому шляху спотикаються[347]

---

(Перший шмат дискусійної відповіді «академікам» М. Яловому й М. Хвильовому)

важитися полемізувати з академіками безграмотній у мистецькій справі людині, що спекулює на літературі, набуваючи громадський капіталець, і для того плодить бездарних графоманів і макулятурмахерів, постачаючи їм вульгарний марксизм, — читачі розуміють усі труднощі такого замаху з негідними засобами.

Труднощі ці подвоює те, що різні памфлети та інші аркушеві статті, де на мою голову сипалися ще й не такі епітети, як на якогось «мракобеса», що постає взагалі проти культури, підтримує «столипінські хутори»[348] і гопаківсько-шароваристу «просвіту», що ці полемічні статті друкуються вже протягом півроку в «Культурі й Побуті», але ті ж півроку читачі даремно чекають на будь-яку відповідь і дивуються: що воно за «дискусія» така однобока?

Horribile dictu[349] — написав би на цьому місці академік М. Хвильовий, що так полюбляє цитувати стародавні й нестародавні прислів'я. Але я пригадую невісту з відомої п'єси «Весілля»: «Вони хочуть свою образованість показать і завсігда говорять про непонятне»[350]. Отож, гадаю, що читачам і без страшних слів зрозуміло, на який страшний крок я наважуюсь.

Тим часом приклади, як кажуть, заразливі, і я не можу втриматися, щоб із «святих отець» не цитнути.

Це А. Луначарський[351] свою промову на першій всесоюзній конференції пролетписьменників (7/1 — 25 р.) закінчив був так:

Останніми роками серед пролетарської письменницької сім'ї виникли й ще не знищені внутрішні суперечки. Ці суперечки природні, бо ми живемо в переходову добу і перебуваємо під впливом двох сил, з котрих одна тягне назад, у буржуазні болота, а друга — вперед, до пролетарського, що саме тепер сходить, сонця. Що скорше ми збагнемо, що, будучи незадоволені один одним, полемізуючи один з одним, ми все-таки лишаємося братами — будівниками пролетарської культури, то краще. Стане-бо тоді для нас ясно, що, навіть ріжучи свого товариша критичним лезом, ми робимо це тільки для того, щоб, скувавши в ньому булат, розтрощити водночас скло. Нам нема чого один перед одним уклонятися й танцювати менует; хай цією справою займаються попутники. Ні! Ми щиро, по-братерському повинні сказати самим собі, що наша пролетарська література — це майстерня, де мають куватися наші груди й наш мозок. Від перехрещених тут ударів сиплеться щодалі більше іскор, потрібних для освітлення світу.

Читачі, маю надію, після цієї цитати бачать, що я не належу до тих, хто ображається на глузливі епітети і вважає себе ущипленим. Коли я про них згадував лише для того, щоб констатувати невигідність моєї позиції після такої порції солоного від моїх щедрих товаришів, порції, що, певно, так уже освітлила мозок шановних читачів, що мені з моїм гасником туди вже лізти задурно.

Чую нетерплячі голоси: годі з передмовою. До діла!

Добре. Діло в тому, що я, за діягнозою професора скотарства Омелька Буца[352], хорую на манію організаційну, а я хочу доказати сьогодні, що на цю манію захоріла разом із шановним професором Вільна Академія Пролетарської Літератури і що до неї треба саме ветеринара запрохати для лікарської допомоги, бо буцає вона (академія) саме по-бугаячому, згруба, за рецептом того ж високовченого (в комункульті панфутуристському навчився в свій час[353]) професора скотарства. А рецепт той був, як пригадують читачі, — дискредитувати мистецтво, знищити його, як непотріб, як культ, що дорівнюється релігії, і так «застосувати ленінізм» на третьому фронті, щоб від того третього фронту нічого, крім фізкультури, не лишилося.

Ото і не я, а Вільна Академія устами президента М. Ялового, віце-президента М. Хвильового і професора скотарства Омелька Буца за доброзичливої підтримки «КіП'у»[354] пропонує нову систему організації літературних сил на Україні, додаючи, що хто, мовляв, цього не визнає, той «взагалі плентається в хвості життя, ні чорта не бачить, ні грана не розуміє».

Не второпаю насамперед, що воно за ВАПЛІТЕ, що за посвідченням її президента «обома ногами поставила чи ставить пролетарську літературу на ґрунт конкретної реалізації, практичного втілення продукційно-якісних завдань».

Різниця між «поставила» і «ставить» і «хоче поставити» досить велика, але не аналізувати творчість академіків ми цей раз хочемо. Один гран у цій спеції нам впадає на очі: вивіска «Вільна Академія Пролетарської Літератури», а за цією вивіскою — певні люди, асоціація, що хоче вести перед у мистецьких справах. І мені, як і кожному, хто в цих справах таку-сяку участь бере, не однаково, хто командуватиме й як командуватиме.

Тут уже чую лемент: сімейною склокою займатися хоче, осіб зачіпати. Це ж негоже. Вже тиждень, відколи ця стаття своєї черги в редакції застоювала, той лемент народний її супроводить.

Ах, товариші! Справа, звичайно, не в тім, чи такі вже кваліфіковані письменники Гр. Епік[355] чи Ол. Громов[356], щоб титул академіків приймати, або чи такий уже пролетарський письменник П. Панч[357], щоб із «Плуга» в ВАПЛІТЕ перескакувати, або чи такий уже Сашко Довженко[358] чи Б. Червоний, відомий своїми літературними творами, щоб «практично втілювати продукційно-якісні завдання» і т. д.

Справа не в особах, а в організаційному принципі, коли вже система організації літературних сил певна пропонується.

Береться нібито класовий принцип, бо академія називає себе пролетарською, тож, будь ласка, цього принципу дотримуватися, а не говорити, що з «Плуга» незабаром решта письменників і комсомольців у ВАПЛІТЕ перейдуть. (Примітка. Це «незабаром» згідно зі статутом цієї «масонської ложі» може трапитися тільки раз на рік у день Жовтневих роковин: дотримується вузька цеховщина).