Розділ «Вибрані твори»

Що ж, товаришу, і ми такі письменники, як ви — академіки. Може, теж не напиналися б, щоб часом не теє?

Захотіли монополії, хвалитесь тим, що «вибили з рук „Плуга“ письменницький і комсомольський козир» — це п'ять чоловік із сотні в ВАПЛІТЕ перейшли і... засмітили його чи то ідеологічно недотриманим для пролетарської, чи то малокваліфікованим для академії елементом; брешете в очі читачам, кажучи раз, що розвалили «Гарт», бо громадська робота в ньому обтяжувала вам кваліфікуватися як письменникам, а тепер — кажучи, що будете цю роботу «почасти» виконувати; повстаєте проти «плятформ», а самі пишете такі, що від них у голові молоди паморочиться; повстаєте проти організаційних справ, проти «бухгальтерії» в письменницьких організаціях — а самі щось таке хочете організувати (оці «гуртки культурної самоосвіти» замісць спілки селянських письменників), що невідомо куди і як їх приткнути...

Півроку доказували, що плужани — це графомани й спекулянти, що їм треба покинути літературні справи й занятися сільським господарством, а тепер пишете: «незабаром і решта письменників і комсомольців у ВАПЛІТЕ із „Плуга“ перейде». Ого! Значить у «Плузі» і гідні академичного титула є? Значить усі письменники і комсомольці повинні у ВАПЛІТЕ скупчитися?[334] Що воно за академія буде — відомо тільки теоретикам «вітаїзму» (від слова «вітати»... в емпіреях азіятського ренесансу).

Отже, стверджуємо, що класовий принцип організації літературних сил нашими академіками новоявленими занедбаний. Що поруч пролетарських організацій мають бути, згідно з резолюцією ЦК РКП, ще й пролетарсько-селянські (а такою і є «Плуг») — це забуто. Що між академіками і членами гуртків самоосвіти (справа хороша, й помилиться той, хто думає, що ми проти таких гуртків повстаємо) повинні бути просто письменники — це теж не враховується. Гарна система!

Заплуталась наша академія ще замолоду. Не може бути, щоб це була свідома провокація, скерована на зруйнування організованого клясового літературного руху — гадаємо, що це несвідома дурість. Краще, щоб було останнє. Тоді хоч буде кому на розум наставляти.

Перед плужанським з'їздом[335]

одібно тому, як в історії компартії 1925 рік буде записаний, як доба безпримірної дискусії[336], в основі якої лежать загублені деякими партійцями революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході й розвитком Неп'у в Союзі, недооцінка селянства й зневіра в творчі сили робітництва — так і в історії літературного руху на Україні минулий рік являється добою загостреної літдискусії, в основі якої лежать ті ж приблизно ухили, ті ж хвороби, що їх вигоїти є завданням ближчого часу.

Уважний читач літдискусії нашої знає про «азіятський ренесанс» і про «вітаїзм» М. Хвильового — спробу найти революційні перспективи і ідеологічну плятформу поза тими, що їх революційні письменники досі держалися й держаться, думаючи, що йдуть шляхом, наміченим компартією.

Знає він також про перебільшення ролі культурної Европи і наших «европенків», про уперте бажання знищити спілку селянських письменників і не менш уперте небажання зійтися ближче з робітничою масою. Маємо таким чином наявну ідеологічну кризу, що потягла за собою організаційну.

Тим часом кризи творчої немає (можна багато і непогано творити і ідеологічно схибивши). Література наша росте, але в рості цьому є небезпека: стати теж, як і деякі творці її, безперспективною чи хибноперспективною. До того прилучається відсутність серйозної марксівської критики, що цінувала б наші творчі шляхи, направляла їх словом поради і осуду. Немаловажною причиною ідеологічних ухилів письменницьких є також їх кепський матеріяльний стан і міщанське оточення, що тягне де в кого упадочні настрої.

Все це стало предметом не тільки запальних суперечок між самими письменниками, але притягло пильну увагу компартії і широкої громадської опінії. Могутня зброя соціяльної боротьби — художня література — в небезпеці. Вона може перестати служити як слід пролетаріятові. Вернути її в руки робітництва. Ось гасло сьогоднішнє на літфронті.

Треба звірити свої ідеологічні позиції з директивами компартії, покінчити з організаційними справами, зміцнити зв'язок з широкими робітничими й селянськими масами, гострим критичним пером проаналізувати свою творчість і звірити її з вимогами трудящих, подбати про сприятливі умови для своєї праці і засісти за неї, колективно дбаючи про свою кваліфікацію, удосконалення, культурний зріст, навчаючись і в Заходу, і в Сходу, і скрізь, де можна навчатися, а насамперед, у своїх читачів.

В таких обставинах і з такими завданнями збереться 3 квітня 3-ій Всеукраїнський з'їзд «Плуга» і спробує посильно в цих справах розібратися.

Коцюбині компроміси[337]

орошу статтю Гордій Коцюба[338] в № 7 «Культури і Побуту» написав: «Художня література і побут». Додумався, сердешний, до того, про що наш «Плужанин» ще з першого свого числа, рік назад, твердить — (дивись ст. Ів. Сенченка «Про наші теми»[339]), а саме: «роки економічного зросту країни, творчого будівництва і зв'язаної з цим зміни всього комплексу життя не знайшли свого відображення в літературі».

Вишукуючи причини цього явища, Г. Коцюба вважає за одну з них те, що наші письменники (мова йде головним чином за міських, тих, що звуть себе пролетарськими) відірвались від життя: «розмістились по редакціях, видавництвах та різних канцеляріях, а зрозуміло, що в канцеляріях тем не набереш, а коли й візьмеш, то вийде щось однобоке, анемічне...»

З сумом згадує потім Г. Коцюба Сінклера[340], як він: «перш ніж змальовувати продукційні процеси американського робітництва, умови праці і взаємовідносини з капіталом — все старанно вивчав, беручись часом за працю на підприємстві». Міг би згадати, як т. Ленін навчав мандрувати, щоб набиратися свіжих вражінь. Міг би згадати, що взагалі з письменника, що не бере активної участи в громадському житті, не вариться в життьовому котлі, а спостерігає його здалека, — зарідко може вийти путящий творець дійсно живих, актуальних, цікавих і корисних творів, а в нашу добу загостреної громадської боротьби — тим паче. Але від цих способів знати побут Г. Коцюбу коцюбить. Він посилається на матеріальну незабезпеченість письменника — і пропонує «компромісні шляхи». Які ж?

На нашу думку, треба поставити за чергове завдання студіювання міського побуту і зокрема робітничого. Для цієї мети на початку слід заснувати гуртки по вивчанню побуту. До таких гуртків могли б належати письменники й робкори, що служили б звеном між робітничими осередками, клюбами й підприємствами. Це, сподіваємось, дало б матеріал для письменників, а з другого боку, і робкори, зацікавившись побутом, почали б, може, краще писати свої дописи до газет...

Уважно вчитавшись у цю «компромісну» пропозицію, бачиш, з одного боку, що «академічне» виховання на Г. Коцюбу вже вплинуло і він, замість рекомендувати самому письменникові піти на завод подивитися, як робітники живуть, хоче, щоб частина заводу в образі робкора до нього в канцелярію письменницьку прийшла й... зацікавилася своїм побутом. Ловко! Виходить, що не письменник для робітництва, а робітництво (хороший матеріялець!) для письменників.

З другого боку, бачимо, що шановним академікам без літгуртків, отого «хвоста», що нібито шкодить, не обійтися. Вже мудрують, як би ото щоб і гурток був і... не літературний, а бачте, «вивчення побуту», ніби побут у гуртках вивчається, а не в звичайнісенькому житті.