Розділ «Вибрані твори»

Це в однаковій мірі стосується й до мистецтва, й до культури...

Так от, провідна думка, один із заповітів, найбільших заповітів Ленінових: «Ми повинні завше мати на оці робітників і селян» і «не продавати невеликій меншості солодкі витівки — бісквіти, в той час, як робітники й селянські маси потрібують чорного хліба».

Тепер і про «читабельну» книжку. Це така була передова[325] в № 30 «Культури й Побуту». Автор її указує на процес українізації, що «тягне за собою утворення широких читацьких мас з кола міського мешканця». Отож перед видавництвами повстає нове завдання: «Новонародженому українському і українізованому радянському інтелігентові дати книжку, яку б він читав не з обов'язку, а через живий інтерес до неї». Далі автор передової указує, що наша оригінальна література міського мешканця (ой, цей термін мені не подобається) задоволити не може, й пропонує взятися за переклади, близьких нашій ідеології революційній, авторів чужоземних, бо «без цього процес українізації широких мас (яких мас? знов, може, міських мешканців. — С. П.) нормально проходити не може».

Такий зміст «культурно-побутової» передової. Спитають: чого це ви лапок наставили, що вам там вадить. Адже правильно додаток до «Вістей ВУЦВК» справу ставить.

Правильно, та не зовсім. Бісквітами од такої постановки справи тхне. Того накоріння автор не добачив, що в нього, за рецептом Кузьми Прудкова[326], кожен зріти мусить.

А корінь той у тім, що перед нами стоїть велетенське завдання українізації пролетаріята на Вкраїні. Так, так, не бійтесь: українізація пролетаріята, що до неї ми вже приступили й щодалі будемо сильніше натискати, поки якому ще сполучення слів страшне вже не буде й усі збагнуть, що це потрібне й неминуче. Неминуче тому, що українізована трудова школа, українізовується профшкола й вузи, тобто українізується все культурне життя. Неминуче тому, що весь державний апарат (згадайте останній декрет[327]) буде українізований. Неминуче тому, що йдемо з українською мовою в робітничі клюби, щоб пролетаріат оволодів мовою селянства, щоб кріпилася змичка. І кожному ясно, хто тільки звик логічно думати, що назад поворотів після зроблених заходів у справі українізації бути не може. Треба сказане договорювати до кінця. А цей кінець і є українізація пролетаріята, всієї маси робітництва, що українізуватиметься, крім того, й природнім способом, шляхом допливу з сільських батрацько-незаможницьких кіл. Вже й тепер чути голоси про облік кваліфікованої сили, попереджання, що кадрів безробітних скоро не вистачить, щоб задовольнити потреби промисловости, що йде вперед швидкою ходою на злість нашим чужоземним приятелям.

Такі загальні перспективи. Звідси вирішається й справа про «читабельну» книгу... Для широких мас, тільки не «міського мешканця», а робітництва вона потрібна. Чорного хліба заготовити нам треба, щоб робітництву постачити в цю переходову добу, і не мудрувати особливо над тою «читабельностю», не боятися, що від тих творів Грінченком[328]смердітиме (з формального, певна річ, боку, а не щодо змісту ідеології), не боятися тому, що низова маса робітництва ще недалеко культурно від Грінченковського часу одійшла й у бісквітах смаку не тямить. «Бібліотека селянина»[329], на яку, між іншим, нападається автор передової, кажучи, що вона нібито може тільки «одпихати» читача, бо в ніякій мірі не задовольняє його підвищених потреб, — ця бібліотека була і є тим чорним хлібом, що найперші культурні потреби сільського читача задовольняє. (Про «підвищені» не кажемо, бо ще й кампанія лікнепу скільки років буде). Так от, подібну бібліотеку тепер для робітництва створити треба, і саме в цім справа полягає, нагальна, пекуча, великої і високої громадсько-політичної вартости.

Читачі розуміють, що таким завданням я зовсім не обмежую рамки нашого літературного виробництва і зовсім не хочу сказати, що непотрібно виконувати рекомендованого «Культурою і Побутом», тобто закріпляти українізацію радянської інтелігенції, даючи їй чужоземні бісквіти, українською мовою перекладені. Треба й це, але... в другу чергу, на задньому плані, бо насамперед треба мати на оці робітників і селян і нагодувати їх звичайним чорним хлібом.

Це завдання до певної міри взяв на себе «Плуг», за допомогою якого створена сотня радянських книжок для селянства.

Нове завдання, щодо робітництва, може взяти на себе «Гарт» і молода нова організація — «Молот». Це їхнє основне завдання, а переклади... перекладе хтось інший. На це охотники знайдуться.

Свідома провокація чи несвідома дурість[330]

ва пункти є в відомій резолюції ЦК РКП про політику партії в галузі художньої літератури, де дані директиви щодо селянських письменників. В одному з тих пунктів (9) читаємо:

Селянські письменники повинні зустріти доброзичливі відносини й користуватися з нашої безумовної допомоги та підтримки. Завдання полягає в тім, щоб переводити їх молоді кадри на шлях пролетарської ідеології, проте ні в якому разі не збавляючи в їх творчості селянських літературно-мистецьких образів, цю конечну передумову впливу на селянство.

Хто знає теорію й практику плужанської роботи — знає й те, що цю директиву партії «Плуг» виконує сумлінно й успішно, міняючи методи своєї роботи залежно від обставин, залежно від руху життя. Ніколи й ні в кого досі не зароджувалась думка, що на Україні в переходову добу організація селянських революційних письменників непотрібна.

Але чого не буває на світі? Вільна Академія Пролетарської Літератури[331] устами свого президента М. Ялового[332] (див. «Культуру і Побут», ч. 3[333]) і устами свого віце-президента М. Хвильового (див. памфлети «Проти течії») договорились і до цього абсурду.

Вони пропонують «Гартові» й «Плугові» перетворитись в... гуртки культурної самоосвіти.

Оце так підтримали селянських письменників! Їх взагалі, очевидно, не повинно бути, бо ж не в пролетарську академію їм іти (хіба, може, академія перейменується на робітничо-селянську?).

Доводиться скороспілим прожектерам нагадати ще один пункт із згаданої резолюції — 14-ий, а саме:

Підтримуючи матеріяльно та морально пролетарську та пролетарсько-селянську літературу, допомагаючи «попутникам» і т. ін., партія не може дати монополії якійсь з груп, навіть найпролетарській своїм ідейним змістом, бо це означало б згубити пролетарську літературу перш за все.

Тим часом академік М. Яловий пише: «Плугові» треба не напинати на себе відповідальної вивіски «письменників».