Розділ «Вибрані твори»

Камо грядеши?

Я думаю, що юнаки й юнаки на такий заклик відповідь дадуть несподівану для новоявленого «літпопа», а саме:

Шляхом у безвість іти до невідомих обріїв вони не хочуть.

Від агітації до пропаганди[305]

оминає діяти «неп» у мистецтві. Складність господарчих форм у радреспубліці породжує складність соціяльних процесів, а значить, відповідним способом одбивається й на ідеологічній диференціації. Попутницько-буржуазні сили намагаються відвоювати все більші позиції на літературному полі України. Під машкарою формалізму й «опоязівства»[306] проводять вони отруту антипролетарських ідей. Більше від того: «неп» дозволяє їм виступати щораз частіше з піднятим забралом і одверто нападати на пролетарську літературу. До тих нападів треба зарахувати шабльонові твердження про «кризу ревлітератури», що буцімто товчеться на місці й не в силі створити чогось путнього (саме, мовляв, тому, що вона революційна, що вона утилітарна, дбає про революційну агітацію і не про розвиток мистецтва як такого).

Неправдиві ці твердження. Ніякої кризи революційної літератури немає. Вона росте й шириться, щодалі удосконалюється й поглиблюється. Спілка «Плуг», що склалася не з письменників, не з тих, хто мав уже досвід літературний, але з молоди, що упертою працею, самотужки вчилася на письменника, — спілка «Плуг» існує всього три з половиною роки, час, що в нього тільки половину курса трудової школи пройти можна, ледве початкові знання придбати. Але плужани вже одвоювали собі місце в літературі й висунули з-поміж себе скількох молодих письменників, що їх не обмине ані історик літератури, ані пристрасний критик сучасний, відзначаючи певні літературні досягнення. Ця «фабрика поетів», як іронічно її називали, працювала недурно й таки сфабрикувала молоді паростки, що не заглохли, що невпинно ростуть кожний зокрема й усі вкупі. Не можна й порівняти продукції плужан 22-23 рр. із продукцією 24-25 року. Несмілі школярські рядки зміняються на вправні, упевнені слова майстра. Колишнє безкнижжя змінюється буйним потоком нових творів, що тільки ворог пролетарської літератури сміє називати макулатурою й графоманством. Коли цей епітет можна прикласти до окремих осіб та їхньої діяльности (що завжди було й буде, як осот у полі), то перенесення цього на всю літературу революційну є актом безперечно походження ворожого цій літературі, бажанням здискредитувати її й утоптати в багно, домаганням за всяку ціну зашкодити поступу пролетарської культури.

До таких виступів стосується й відома дискусія про «Европу й Просвіту»[307], що прошуміла цього літа, коли в просвітянстві винуватили революційні організації за те, що вони не замикались у цехові рамки суто мистецькі, а вели широку громадську роботу. З другого боку, уславляли Европою українські попутницько-буржуазні кола, що саме й досі дихають стародавнім не те просвітянством, ба навіть «хатянством»[308], що й досі епігонують народництвом[309].

Виступ гартованця М. Хвильового, що по суті являвся здоровою реакцією на повільний розвиток нового мистецтва й на внутрішні хиби революційних організацій, пішов на користь попутницько-буржуазному табору, що зняв з цього приводу цілий галас, на всякий спосіб дискредитуючи навіть саму ідею пролетарської літератури.

Тим часом серед гартованців під впливом М. Хвильового і його небагатьох однодумців, що захопилися ідеєю романтичного вітаїзму та азіатського ренесансу, посерпанених своєрідним українським месіанізмом, — намітилися ідеологічні суперечки. Одходять ідеалістично настроєні елементи, пропонують порвати зв'язок з молоддю, в ім'я розвитку мистецтва зрікаються широкої масової громадської роботи, хочуть пізнавати, а не пізнаючи — будувати. Здорова реакція обернулася в свою антитезу.

Дезорганізувати плужанських лав не вдалось. «Плуг» недурно сформувався на детально проробленій і твердій в своїй ясності платформі, підібравши членів на основі визнання цієї платформи, що оберігала від напливу ідеологічно непевних елементів. З другого боку, «Плуг», яко організація молода, не має провалля між «верхами й низами», великої різниці поміж своїми членами, що теж оберігає суцільність від розбрату.

Пленум ЦК «Плуга», що відбувся 1—4 жовтня ц. р., констатував, що ідеологічна лінія, намічена на 2 з'їзді 6 квітня 1925 р., в основі своїй цілком відповідає постанові ЦК РКП[310], опублікованій 1 липня в «Правді»[311], і являється по суті парафразом її.

Але й друге констатував пленум ЦК «Плуга», вже не на користь собі, а саме: не дивлячись на ріст революційних мистців, підвищення кількости і якости їхньої продукції, вона відстає від росту культурних потреб робітничо-селянських мас. Більше досконалости, більше мистецьких досягнень, майстерства — ось чого зараз настирливо треба, ось що має стати гаслом сьогодняшнього дня.

Відповідно до цього треба змінити й форми організації та методи її роботи. Не зрікаючись масової громадської роботи, не збавляючи уваги до притягнення літературного робітничо-селянського молодняка й ліквідації його літнеписьменности в плужанських студіях і гуртках, водночас треба повести поглиблену роботу з метою підвищення художньої кваліфікації старшої генерації плужан в особливих літературних лябораторіях, де куватимуться в товариській праці нові стилі й жанри, нові способи писання, відповідно художнім устремлінням тої чи іншої групи письменників, об'єднаних єдиною ідеологічною плятформою. Цей спосіб організації нами протиставиться буржуазно-«демократичному» рецепту розбиття письменників по мистецьких школах і напрямках, незалежно від клясових переконань.

Водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників. «Гарт», «Молот»[312], «Жовтень»[313], «Плуг», «Ланка»[314] та інші організації разом з співзвучними письменниками, що досі по тій чи іншій причині лишалися поза організаціями, мають стати підвалиною української федерації Радянських письменників, не порушуючи внутрі її своєї автономности — і разом іти шляхом переходу від агітації до пропаганди в ім'я задоволення культурних потреб робітничо-селянських мас України, беручи за спільну плятформу резолюцію ЦК РКП.

Про панича Пшестшельського й про марксизм навиворіт[315]

 в Івана Франка[316] повість «Гриць та панич», а в тій повісті старий пан Пшестшельський навчає свого синка: «Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра б не знайшла свойого запального апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі навіть не дурних і чесних людей. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною».

До таких мучеників безглуздої ідеї ми зараховуємо М. Хвильового...

Знов про Хвильового! З одчаєм вигукне дехто з наших читачів і додасть: «Та годі-бо вже вам склоку розводити, особисті рахунки на шпальтах громадських часописів облічувати».

І помилиться той читач! Не в особистих рахунках справа й не в склоці, а далеко глибше, — саме в тім, про що говорив пан Пшестшельський. Пише листи М. Хвильовий до молодої молоди, проповідує цим вчення своє, присоглашає піти за ним і збиває з пантелику — за Франком — «навіть не дурних і чесних людей». Тим часом (тепер про це ми можемо говорити напевно) думки М. Хвильового щодалі більше стають антиленінськими. В цьому біда, й через це доводиться щоразу знов і знов згадувати М. Хвильового й виявляти перед читачами його помилки. А в «Плужанині»[317] доводиться робити це ще й тому, що памфлетні постріли М. Хвильового скеровані не так персонально на мене, С. Пилипенка, як на «Плуг» в цілому. Завдання новознайденого апостола неприкрите й ясне: зруйнувати «Плуг» як літературно-громадську письменницьку організацію. Ми цього допустити не можемо, ми вважаємо такі заміри противними всьому курсу компартії і радвлади. Організація революційних селянських письменників у переходову добу повинна існувати, бо це корисно й потрібно пролетаріатові, корисно й потрібно соціалістичній революції. Тов. Хвильовий цього не розуміє — і тому ми з ним сперечаємося.

Зі свого боку М. Хвильовий попрікає мене (а читач далі побачить, що не мене, а весь «Плуг» в цілому) — в «вульгарному марксизмі». В одному із памфлетів «Проти течії» (К[ультура] і П[обут] № 45)[318] М. Хвильовий запитує: