Розділ «Глава 12,»

— Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! — загорлопанила коротуха.

— Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! — заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

— Одчепись од мене і… моєї дитини! — рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

— Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

— Подумаєш, секрет? — сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

— А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою Богослова. Ще й труп чоловіка, обплетеного якоюсь сіткою з вузлами, довелося прибрати.

— Та ти шо! — вихопилося в Манюри від великого зчудування. Віногрона вперше не зрозумів її реакції і прискіпливо придивився до понадміру враженої жінки. І Острихій, що ніяк не почувався в тілі Манюри комфортно, відразу скумекав, що видав себе своїм незвичайним здивуванням. Тому змушений був перевести все на грайливість і вдавати, що то він так кокетує зі Стасем Антонійовичем. Для більшої переконливості Манюра-Острихій відставила вбік куцу ніжку, вигнула спину і простягнула Віногроні свої коротенькі, як сосисочки, з облущеним фіолетовим манікюром, пальці.

Копачеві печер тільки цього і треба було. Чоловік вхопив ті сосисочки й обцілував, стаючи перед Манюрою на коліна.

Як не дивно, Острихій не заперечував. Навпаки, це спричинило неабияку приємність. І Манюра-Острихій навіть відважився пожартувати у відповідь, щоправда, не до ладу:

— А що ти сказав Ша… Шафарці, коли забирав у неї те каміння? Може, і їй ти руки цілував?

— Ти смієшся? Шафарка ж… це залишки фрески на камінній арці… Якби я каменеві зачав говорити: «Дрога пані!», то мені краще з тамтої печери вже було б і не вертатися… Та й каміння те, зрештою, і не її, а того, хто в сітці лежить, що череп у нього без лицьових кісток. То так само загадка: сітка з вузлами, перетягнуте горло, а на ногах личаки з вусатої пшениці з колоссям… щось на зразок торочок… а сам у піджаку і краватці… Хвалити Бога, що його одного довелося прибирати, бо в тій печері мертв'яків, крім нього, доста.

— І що ж ти з ним… з тим, що без лицьового відділу черепа, зробив? — поспиталася Манюра-Острихій і від остороги, чи не помилилася зі своїм запитанням, непримітно зиркнула на мобільний. На екрані не спливло жодної літери.

— Ти комусь дзвониш?

— Та це я… мобілкою граюся.

— Ти геть сама не своя… все забула. Я ж закопав його при вході до печери. Щоб за мною у сні не ганявся.

— А інших тих?

— Залишив лежати… Я ж не в них самоцвіти позичив…

— Самоцвіти?

— Ну так, самоцвіти… У нас же їх повно після того, як Марко одного проковтнув і вони із нього хе-хе… стали виходити…

— Ну, ти ж сам сказав про коштовне каміння в печері Ша-фа-рки?