Розділ «Глава 12,»

У кишені штанів носить набір відмикалок, напилок для манікюру й кокарду прабабусі-отамана на прозвисько Содуха».

Тут у цьому місці на екрані вималювалося запитання, яке потребувало кодового ключа з чотирьох цифр. Острихій-Манюра не довго думав, ввів чотири знаки оклику, а тоді спересердя додав ще стільки ж знаків оклику. Екран відразу спалахнув новими зеленими, схожими на квіточки літерами: «Довідка на дитину Марії Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів.

Дитина: Марко Стасійович (він же: Леопольдович, він же: Люціанович) Рисочка — хлопчик, 19.01.2009 р. н., нехрещений. Перший раз викрадений 14.05.2009 р. світлозорими (імовірно, верховною знатницею Санею Василівною Хвостик). Викрадений вдруге у світлозорих невідомими викрадачами. Причини викрадення так само не з'ясовані. Випадково потрапив до рук торгівки Люції Штрихи.

Марія Прокопівна Бут до міліції із заявою про викрадення дитини не зверталася. Натомість, була неодноразово помічена в садибі місцевого авторитета Леопольда Праха, де часто влаштовувала йому скандали, називаючи його „бугаєм безличним“ і пропонувала йому коштовне каміння (імовірно, каміння Шафарки) в обмін на її сина, якого буцімто він викрав. Місце, де знайдене коштовне каміння, не встановлено. Припускається, що його знайшов Віногрона (можливо, біля Брами Шафарки). Обміну каміння на дитину не відбулося. Проте і в загиблої Манюри Бут після ретельного обшуку екзекуторами Алмом і Млою коштовностей не виявлено».

— Опа!.. Ось тобі й Льопа! Чи Віногрона? Чи Гонта? Чи…! — промовила сама до себе Манюра, а потім глянула на Марка і розчулено сказала. — Ой, леле! Так що, я таки, дівствітєльно його… їхня… Пху ти! От попала!

Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:

— А я й справді його мама…

І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.

Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.

— Ну нарешті! Привіт, Маркусю! Чи Прах тебе не ображав? Чи не забрав у малого хлопчика з дупки всіх камінчиків? — сказав Стась Антонійович, підлещуючись до Рисочки. І поки той здригнувся, пробуджуючись і роздуваючи у відповідь пухиря, Віногрона розкрив для обіймів свої чорні від землі руки-лопати й пішов до Манюри-Острихія. — Чому так довго? Куди ти, моя клептоманочко, завіялася? Мов лиз який тебе злизав! Я тричі стукав до тебе! А під землею вже й хвилюватися почав! Обіцяла ж, що не пізніше позавчорашнього з'явишся.

— Пальцями попрошу мене не перебирать! — суворо відказала Манюра й аж підскочила від страху, ховаючи за спину мобільного телефона з потьмянілим екраном. Зеленаві очиська у Віногрони виявилися гострими і пролазливими, немов лінзи в прозорної труби. А лабети такі грубезні, що важко було повірити, ніби її другий чоловік міг узагалі грати, і тим паче, на гітарі.

— Маню, не розумєм цєбє! Цо мувіш, кохана?.. Ми ж домовлялися. Допіру Прах віддасть хлопця, ми відразу переберемося у наше підземне кубельце. То чому ти зволікаєш? Будемо грати дуетом на гітарі! Співати!.. Там же нас ніхто не займе!

— А хто ви мені будете… простіть, такий? — виправився в оболонці Манюри, професор Острихій Тронь. — Якийсь гольтіпака і відставний чоловік!

— Який відставний?! Ми ж з тобою розійшлися не натурально, а про людське око… — промимрив недоладно Віногрона й знову потягся до Манюри забрудненими руками.

— Я приказую не шарити своїми бридкими маслаками! — відскочила Манюра, визвірюючись на нещасного залицяльника і роблячи ще круглішими й без того свої вирячкуваті очі.

— Як це «приказуєш»? Ми ж із тобою жили, як голуб'ята в купочці. А варто лиш було тобі сходити до свого давнішнього звабника Льопи Праха, як ти все, що між нами було, забула? — Стась був такий похнюплений, що мало не плакав. Уся його музикантська й археологічна душа нила й стогнала. І промовляв він до своєї колишньої дружини так тужливо і протяжно, ніби напинав струни свого музичного інструменту. «Тут щось не так!» — засумнівався в тілі Манюри професор Тронь і вирішив змінити тактику.

— Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? — якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

— Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей — офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

— Я таких слів не розчолопаю! — збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

— Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! — скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.