Розділ «Глава 1»

— Це яке завдання? — запитав Нік.

— Ти краще їж, а то все холоне. Галина що, даремно обід готувала? — мольфарка уникла відповіді на питання.

Розмова обірвалася і ніхто не хотів більше говорити. Гість із задоволенням з’їв весь обід і розглядав інших. Загальну ситість і післяобідню млість порушила Ліна.

— Ну, якщо всі вже поїли, треба трохи розім’ятися. А то будемо товстими, як Нік.

— І нічого я не товстий! — просто для пристойності огризнувся той, хоча вже давно прекрасно розумів, що набрав чимало зайвих кілограмів.

— Ну, звичайно, не товстий. Це ти запаси зробив на випадок ядерної війни, — відповіла посміхаючись Ліна. — Нема чого розсиджуватися. Ти сюди навіщо приїхав?

— Інтерв’ю у вас брати і відпочити трохи.

— Ну, ось і будеш брати своє інтерв’ю. А тим часом в лісі пройдемося. І жирок розтрусимо, і поговоримо. А Аня заразом трав потрібних назбирає. Саме сезон. Та й завтра хворого повинні привезти, підготуватися треба.

— А я що? Я завжди за, — відповів Нік. — Пройтися — це чудово!

— Ну, от і добре. Ідіть перевдягніться і підготуйтеся. Через півгодини підемо. І ще. Ніку, зроби щось зі своїм волоссям. А то ти переполохаєш і розвеселиш всіх звірів у лісі.

Всі ще раз подивилися на гостя і не змогли втриматися від посмішок. Як він не пригладжував неслухняне волосся весь обід, воно, як і раніше, стирчало в різні боки.

Через двадцять хвилин столичний візитер переодягнений, з прилизаним волоссям і диктофоном у кишені, готовий сидів на сходах перед будинком і, зігрітий полуденним сонцем, боровся зі сном. Зазвичай в місті він не любив обідати. Він їв тільки ввечері, аби весь день думки залишалися світлими і можна було працювати. Тому після дороги і ситного обіду його зовсім розморило. Спочатку він підозріло дивився на ворона, який сидів на відкритих воротах у двір. Потім, намагаючись викликати у того реакцію, почав кривлятися. Ворон деякий час нерухомо дивився на чоловіка, але, очевидно, зрозумівши, що нічого розумнішого, ніж кривляння, від нього не дочекаєшся, покрутив осудливо головою та відвернувся. Дражнити виявилося більше нікого, і у Ніка почалися злипатися очі, вимагаючи негайного сну. І якщо спочатку, побоюючись, що в них вставлять сірники, очі робили вигляд, що слухаються, то з кожною хвилиною вони все більше і більше важчали і в результаті зовсім злиплися.

— Ну, маєш тобі, — Нік почув над головою голос Ліни і виринув зі сну. — Це ж треба було їхати сімсот кілометрів, щоб спати у мене на ґанку.

— Я щось зовсім засинаю, — промимрив у відповідь він. — Дорога, ситний обід і сонце зовсім мене заколисали.

— Гаразд, зараз будеш бадьорим, — Ліна щось прошепотіла в долоню, відкрила її та дунула в обличчя гостя.

Нік нічого не встиг помітити, як в обличчя повіяло прохолодним вітерцем і сонливість як рукою зняло. Він покрутив головою, не вірячи в те, що сталося. Це було так несподівано і незвично. Він дійсно відчув себе бадьорим.

— А це що, якесь заклинання? — захоплено запитав він у мольфарки.

— Так, — буденно, ніби нічого не сталося, відповіла Ліна. — Ти б себе бачив збоку. Який з тебе мандрівник? Спав би, напевно, до вечора. А нам треба пройтися.

— Ти ба! — все, що зміг із себе видавити ошелешений Нік. Він вперше побачив, щоб так легко, ефективно і якось навіть буденно застосували щось чарівне. — А можете мене навчити? А то часто на роботі ніяк зі сном впоратися не можу.

— Можливо, і навчу, — відповіла Ліна.