Розділ «Глава 1»

Тут з дому у двір вийшли Іван і Аня. Ліна відкликала вбік Івана і, очевидно, почала йому давати завдання на той час, поки їх не буде. Іван збирався їхати в село по продукти. Нік підійшов до Ані і збуджено та плутано почав розповідати їй про те, що тільки-но з ним сталося.

— Ти уявляєш, мене розморило сонцем і я майже заснув на сходинках. А Ліна підійшла, щось прошепотіла, дунула на долоню — тут вітер мені в обличчя, і сонливість пройшла. Просто дива!

— Ну, ти ж сюди за цим і приїхав. Чому тоді дивуєшся? Хоча мені поки рано такі речі робити. Тут разом повітряна магія і магія впливу. А я поки тільки окремо можу, та й то не дуже складні.

— Блін, як у кіно якомусь! Магія. Заклинання. Я стільки всякого побачив, але в це мені повірити складно.

— Ти ж на кілька днів приїхав. Тому, можливо, побачиш і не таке.

— Агов, молоді люди, чого стали і базікаєте! — гукнула до них Ліна. — Пішли, а то Нік знову зараз засне.

— Ні, вже тепер точно не засну.

— От і добре, — сказала мольфарка.

Вони пішли навколо будинку в сторону лісу, який, здавалося, починався прямо за будинком. Ліс був настільки густий і дерева стояли так близько один від одного, що Нік не бачив ні найменшої можливості пролізти між ними. Проте Ліна прямо крокувала на дерева. І тут йому привиділося, що дерева розійшлися і перед ними відкрилася невелика стежка в лісі. Він не встиг здивуватися, обернувся, але за спиною вже була суцільна стіна ялин і ніякого проходу в ній не було. Вони розміреним кроком віддалялися в глибину лісу. Стежка поступово піднімалася вгору, тому йти ставало помітно важче. Вже через десять хвилин Нік зрозумів, що йому, міському жителю, тяжко змагатися не тільки з молодою Анею, але і з Ліною. Він притулився до дерева відпочити на секунду. Раптом йому здалося, що позаду промайнули якісь тіні. Він обернувся, але нікого і нічого не побачив. Проте злякався. Йому раптом в голову прийшла думка, що за ними стежать. Швидко зірвавшись з місця, побіг наздоганяти Ліну і Аню, які пішли вперед, розмовляючи між собою. Порівнявшись з мольфаркою, ще не віддихавшись, він випалив:

— Ліно, я думаю, що за нами все хтось іде! Я не бачив напевно, але мені здалося.

— Ну то нехай собі йдуть, — Ліна абсолютно не надала значення відкриттю Ніка. — У цьому лісі, якщо ти зі мною чи з Анею, тобі боятися нічого.

— Тобто без вас є що боятися?

— А ти поки не ходи сюди сам, і все буде добре.

— Я, звичайно, збирався відпочити, погуляти в лісі, але тепер страшнувато якось.

— Що ж ти так боїшся? Ти ж стільки років працюєш з магами та екстрасенсами різними. Міг би вже й звикнути.

— Так їх всіх я знаю. Зі справжніми, сильними, я дружу. А решта, і ті, хто вважає себе екстрасенсами, мені не страшні. Коли щось станеться, то допоможуть справжні.

— А сам не пробував магічно захищатися?

— Мене всі екстрасенси дивилися. Кажуть, що немає в мені ні краплини чогось надприродного.

— Це добре, що не знайшли нічого. Значить, добре заховане. А магія — це не щось надприродне, а зовсім звичайне.

— Може, для вас це і звичайне. Але я мало зустрічав людей з реальними здібностями, які можуть дива показувати.