Розділ «Частина п’ята Крихітка і мисливці раз»

Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.

— Де т…

Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.

Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки м’яса.

Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.

— Вам подобається? — запитала я.

— Гидота, — відповів мисливець.

— А мені подобається, — сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.

— Де ти?!!!

Один із них вистрілив:

— БАХ!!!

І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.

Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.

І лише тепер фари мисливських машин змогли освітити мене, бо я стояла на тому самому місці, де й почула їхнє перше:

— Підніми руки догори.

— Я можу опустити руки? — запитала я.

— Ми їдемо!

— Поїхали з нами!

— Тут залишатися не можна!

Але було запізно. Слідом за стріляниною на вулиці з’явилися дві банди, що не зважали на нас, оскільки бачили вони лише одна одну.