Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

— А — можу.

— А?! — як?!

Він простягнув руку і сказав:

— А — ходімо.

Ми йшли вулицею, і я задирала голову, щоб бачити його обличчя.

— Куди ти ведеш мене?

— До друзів, — казав він. — А.

— Вони допоможуть нам?

— Вони не допоможуть. Вони вже не можуть допомогти.

— А що з ними? Вони хворі?

— Е — ні, вони померли.

Маленький гуркотливий трамвай. Величезний Бойовий Робот.

— А — виходимо.

— Е — тепер сюди.

До занедбаних будинків на вулицях передмістя, у величезний ангар з напівстертими написами «ми переможемо», «на потреби війни», «належить армії» — на склад бойової техніки.

Підлога була встелена іржавим металом.

Тьмяний метал, поплавлений метал, почорнілий метал.

Відблиски перемог на пробитих і покалічених тілах зламаних роботів — бойових машин останньої війни. Їх уже ніхто не зможе полагодити, їх уже ніхто не змусить іти в атаку.

Їхній прапор у кутку. Їхня зброя попід стінами.

Мій бідолашний Зламаний Робот. Він залишився останнім з них.