Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

Колись тут був його дім. Колись це було домом для всіх.

Він порозставляв, він розсадив їх, він дав їм спокій.

І тепер тут був тільки пил, засіяна іржею підлога та завішані сірим брезентом стіни.

Мертві ліжка, пусті столи, нескінченні ряди шаф із пожовклими фотокартками на внутрішньому боці дверцят. Діти, що стали старими, дружини, котрі знайшли нових чоловіків, матері та давно померлі від передозування акторки.

Шафка три тисячі чотириста двадцять сім.

— Це твоє ім’я?

— Е, — сказав він.

Він взяв куртку з нашивками, узяв берет. Але врешті відклав і пов’язав лише хустинку вузлом на потилиці. А потім, затягнувши шнурки, тупнув ногою, півторитонною сталевою підошвою.

А коли ми пішли до виходу, я почула їх, застиглих тим самим нерухомим, мертвим металом:

— Чудово, хлопче.

— Усип їм усім.

— Усип їм усім за нас.

Він не питав, скільки їх. Для нього не мало значення, скільки драконів охороняє комп’ютер і скільки Кам’яних Воїнів виступлять зі своїх ніш.

— Здрастуйте, двері!

— Хай тобі грець!

— Бах!!!

І вони розлетілися вдрузки, а він зайшов у коридор зі своїм Винищувачем Танків у руках. Отим самим, з яким пройшов три війни. Розтираючи Кам’яних Воїнів на пил, перетворюючи Драконів на безголових зміїв.

Величезний Бойовий Робот, що стоїть серед битого каміння.

— Дякую, — сказала я.

Мерщій до кімнати. До комп’ютера: увімкнути, перебрати теки й повідомлення останніх трьох днів.