Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Сидить тепер ТОЙ уже на ящику із непопраною білизною, журиться, ніби підмінили: очі заляпані смутком, і страшно йому, і сіпається одразу, як тільки щось підозріло Братанючка в спальні завовтузиться.

А вона порядок у вдяганках наводить, а про чоловіка й не турбується, все одно вилізе, куди йому дітися? Чи ж уперше?

— Може, я тобі колонку включу та ти прать почнеш? — перевіряє Братанючка настрій добровільного в’язня.

Мовчить ТОЙ. Зважує: жив — не житиме, жив — не житиме…

Не можна признаватися про диво, ой не можна.

А як не признаватися, коли Братанючка вже тут?!

Уявив її в Гонконзі: це ж кінець базару. А рвоне до якогось короля — вхекає міжнародну політику. Диво — воно ж діє без вибору: хто диктує — той і користується…

Ні, дзеркало — це ще тільки півдива. Диво буде…

Мусить бути диво, мусить…

Геть смутний сидить двійник у ванній, а голова так схилена, наче скоро шию гільйотиною будуть розправляти. Веселого мало. Якщо він звідси навіть вирветься, то на кого лишити дзеркало? Він вирветься, а вона дорветься та, гляди, як виверне якесь бажання, що потім на Лопуцьково дивитимуться, як ми зараз на Помпею…

Диво…

Півдива…

Мусить бути цілим диво, мусить!

Ну, хіба це не диво — жить, відчуваючи, що живеш без страху і для радості?

Рішайся, задзеркальцю, рішайся…

Рішився.

Став перед дзеркалом — зібраний, очі навіть загорілися, красивий у своїй рішучості; якби це не ванна була, а площа центральна, то геть можна було б на постамент оформляти. І який же пам’ятник би вийшов!

Братанюк сердитися не буде.

— Хочу, щоб Братанючка відправилася зараз в майбутнє! Туди, де б могла почувать себе не гірш, як у диві, і щоб ніколи її енергія не розтрачувалася до кінця!

І перестало вовтузиться у спальній.