Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

— Ти непослідовна!

— Не торжествуй. Звідки у вас непереборне бажання весь світ бачити послідовно правильним, з пунктиками і параграфами?

Сенс-то не у послідовності, а у безсмерті.

— Але ви тільки-но говорили про смерть!

— А ми всі мріємо про те, що тіла вже не буде, вже стане травою і каменем, водою, хмариною, проллється знову на землю, повертаючись в неї, а душа житиме між людей у тому, що ви називаєте пам’яттю.

Як тільки згадали, хоч на мить, хоч на день — ми живемо. Ви нами безсмертні, а не тілом.

— А душі геніїв зла?

— А куди ж їх дінеш? Теж живуть. Інакше який смисл у доброті? Раю забажалося? То вигадка для нікчем. Пам’ять про щастя й нещастя — ось основа життя.

— Ви так і з’являєтеся?…

— Жінками? Дітям ми часто з’являємося квіткою чи бджолою, пенсіонерам — невинними дівчатками, їм це приємно, а тобі — якою вже є.

— Виходить, ви і в оману вводите?

— Якщо ви цього хочете.

— Значить, ми не єдині — душі і люди?

— Не у всіх.

— А ми, ми з вами?

— Ти міг і не питати цього, Братанюк.

Василь Андрійович відчув легкий доторк до лоба, підняв руку, збираючись перевірити, чи це крилом, а вийшло так, ніби відганяв її від себе.

Хотів крикнути, повернути її, пояснити, з’ясувати те, що не договорила, але вистачило сил тільки сісти у крісло, де щойно сиділа ВОНА, і заснути, і хлипати у сні.

У такі хвилини, напевне, розбуди людину — і прокинеться зовсім іншою.

Але не було поруч нікого, хто б це зробив.