Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Слідів не було.

Сни збувалися!

— Я є! — боячись свого голосу, сказав де зовсім тихо, але так, щоб хоч хтось оглянувся.

Ніхто.

— Я ж є! Я існую?! — вже крикнув.

А місто повз нього, а місто мимо, як вода через пісок.

Яке право має Лопуцьково XXI століття не прийняти його, споконвічного, тут, де він же все одно житиме — через півстоліття, може навіть раніше — але ж житиме, молодий ще!

Всі перехожі — повз, мимо, мимо… Мимо!

Житиме…

Чи ж справді так буде?

Невже треба обов’язково проходити через минуле і сьогоднішнє, аби жити в завтрашньому?

Минуле — за плечима, в сьогоднішньому він жив. Не дожив? Не так жив? Але так живуть усі. Чи треба боліти й переболіти всім, що боліло тим, хто поруч?

В тих роках, в яких йому випадало жити, світ перебудовувався. Чи закінчилося? І як має виглядати перебудований світ? Як оці люди? Чи їх душі ще ламаються? Тоді що в їхніх душах?

Чи звідси, з тротуару, просто не ті масштаби для огляду? Піднятися над Лопуцьковим? Але ж це не дано йому…

Може, в цьому біда нашого героя?

Напевне, з роками і десятиріччями люди знайдуть можливість чи й невідкладну потребу запросто поринати на десяток-другий літ у летаргічний сон. І прокидатися потім — за бажанням, оглянувся навколо — не сподобалося, ну, тоді знову спи, доки не прийде година, коли вже буде здаватися, що прийшов твій час і твій вік…

Але чи не буде, що, прокинувшись, оті молоді неофіти будуть рівно на двадцять, чи скільки забагнуть років, біднішими від тих, кому не буде коли засинати?

Чи й справді все багатство буде в тім, чим переболіла душа, а не тіло?

І душею світ його, виходить, обділив!

— За що?! — зойкнув Братанюк.