Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

А якщо і те є, й іншого вистача, а з геніальності хіба постійність непостійності, — як напишеш у характеристиці?

Ніякий?

Не ті канони. І не передбачено інструкцією.

Був він, наш Братанюк, временщиком, напевне. Бо доля дозволяла.

І у майбутнє увійшов Братанюк тільки тому, що був непостійним у бажаннях, хоча в інших випадках це не така вже й страшна хвороба. Ляпнувши перед дивом свій варіант «сезам!», Василь Андрійович без зусиль опинився прямісінько на тротуарі перед будинком, у якому жив у минулому рідного Лопуцькова, яке й не думало впізнавати свого аборигена.

Був день як день, над містом висів полудень — паркий, спекотний, ковтнув Василь Андрійович повітря — але обпалило, хоча, як на мене, то в роті стало сухо тому, що відчув враз Братанюк усю складність свого становища. Кого, наприклад, спитати, який тут рік? Підходити до когось із запитанням — а далі що? У минулому можна притворитися, бо знаєш, що буде з тими, котрим ще цілі сторіччя до твого дня народження, до тебе.

А як притворитися перед майбутнім? Гляди, зустрінеш когось із свого сьогоднішнього, а він тобі і видасть все, чим ти кінчив за багато років перед цим…

Відступив на край тротуару, аби побачити вікна своєї квартири. Штори поміняні, відмітив одразу. І здається, що чиєсь обличчя знайоме і пам’ятне, чуже і рідне водночас, бачить за склом.

Навіть хотів кинутися до під’їзду, аби вискочити на третій поверх, натиснути кнопку дзвінка…

А що скаже? І кому скаже? Якщо дружина, то чому така молода? Донька? В нього ж дітей нема? Чи ще може буть дочка, якщо він в майбутньому? На НЕЇ схожа — ще не значить, що донька його…

А якщо дружина, а не сама? З ким? І де ж він, Братанюк?

«На тротуарі», — тут же посипав кригою на голову внутрішній голос, і Братанюку стало соромно. Наввижається ж.

Час покаже, хто і де, ким і з ким. Не треба спішити. Оглянься, Братанюк.

Оглянувся, обзирнувся навколо. Люди як люди. Не набагато красивіші за тих, серед кого випало жити перед цим. І ростом не вищі, і кучерів не більше, і обличчя у всіх заклопотані, веселі, байдужі, симпатичні, такі собі, нічого примітного. І ходять звично — нормально, одним словом. Хіба майки… Так і в них хлопці з дівчатами носили на грудях розмальованих Аллу Пугачову чи «Моден токінг». А що мали носити — хор П’ятницького? Капелу бандуристів? Госпрозрахункову бригаду по вирощуванню кукурудзи виключно індустріальними методами?

А тут повз Братанюка проносили на грудях сюжети винятково виробничого звучання: робітник за верстатом, доярка з племінною коровою, водій електробуса, кухар-індустріал. І підписи.

І всі — повз Братанюка, мимо, мимо.

Вулиця текла сама по собі, і Братанюк знов відчув ледь вловиму тривогу в собі, бо, знов таки, для чого, власне, він тут, у двадцять першому сторіччі?

Плив у натовпі, за натовпом, і воднораз не пізнаючи вулиць, будинків, перехресть, але так і не міг заглянути в людські очі, навіть поставив собі за мету — вгледітися. І не виходило. Щось невмолимо протистояло йому, щось вислизало.

Що?

Пробував уже ледве не влізати в очі зустрічних, а вони наче й не відводили їх і все одно дивилися на Братанюка, як на місце, де нічого немає.