Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Питання — як сніговий гомбовець з гори, а перед дзеркалом стати не спішив чи не осмілювався, зразу й не розбереш. Скоріше всього, боявся, що крикни їй, душі, з’явитися, а так і буде стояти сам-самісінький, як остолоп, біля раковини.

Одне — знати твердо, що душа — поняття нематеріальне, а інше, що її ж таки і продають, і гублять, і віддають.

І якщо вона тільки є, то мусить боліти, а коли?

А як може боліти те, чого нема?

Таки не витерпів. Став перед дзеркалом, коли був упевнений, що ТОЙ не з’явиться, затерплим голосом:

— Хочу бачити свою душу. Поговорити хочу…

Думав: не з’явиться — біди не буде, а прийде — теж гріха нема. Головне для нього тіло, он воно, в дзеркалі — загоріле, сильне, сите, чого ще?

І доки отак думав та питав себе, спиною відчув, що не сам у квартирі, і коли вийшов у коридор, то ще звідти побачив посеред кімнати у кріслі малесеньку, ну зовсім, як лялька, бабусю: хустинка чорна аж на лоб, як по селах, кофтина в’язана, спідничка аж на кросовки адідасівські спускається — вмостилася в кріслі, ніби з казки, аж захотілося торкнутися, і таки ж підійшов ближче…

— Та жива я, жива, чого сумніваєшся? Ти ж хотів поговорити?

Протер очі — сидить. Голову схилила, його роздивляється. І є чим: очі великі-великі, і зовсім не старечі.

Але смутні. Братанюк тепер голову готовий був віддати, що вже бачив ці очі, зустрічав їх…

— Впізнаєш?

— Очі.

— Ти колись називав їх своєю долею, от і справдилося, — каже старенька, а піди розберися, скільки тут правди. І говорить наче щиро, і чомусь багато у тій фразі насмішкуватості.

— Згадав?

Не міг він згадати. Чи то давно було? І вона хотіла підказати, а не посміла, чи й не забажала, розберися в жінках, а тим більше, коли вони — твоя душа.

Очі…

Таким хотілося б вірити, не сумніваючись.

Але чому — бабуся? Чи вона належала ще комусь? Чи й тепер — на двох, а для нього позичена? Отак, гляди, все життя виявиться позиченим?

— Та не сумнівайся, твоя я. Ну, не маю я ніякого документу, тільки ж навіщо він мені? Душі або вірять, або від неї відхрещуються. Третього, мабуть, нема.