Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Говорила, а сама продовжувала розстрілювати Братанюка своїми очищами, ніби прагнула запам’ятати того, кому належала четвертий десяток по вінця, ніби й сама його впізнавала. І Василь Андрійович почувався зовсім незатишно під таким неприхованим вогнем, і не знав, як себе вести. Так і залишився стояти перед кріслом, бо ж як не крути, а жінка сиділа перед ним, ие знав, що робити з руками, то ховав їх за спину, пробував запхнути у вузькі кишені, але тут же висмикував. Не знав, що питати далі, адже напевне ж відтепер все його життя може залежати від оцих запитань і відповідей, чи вже нічого не зміниш із того, що йому суджено?

І доки він м’явся, вона й справді впізнавала його. Знала-бо його дитиною і підлітком, юнаком і чоловіком, який міг стати генієм. І якщо не став, то, мабуть, і вона ж винна, що не змогла підтягти до рівня, за яким кінчається посередність і починається непересічність людська? Не тягне Братанюк на генія, не тягне — очі байдужі.

Виглядом, напевне, ще міг би зійти, й обличчя не відштовхує, і вуха не стирчать, і залисини фотогенічні.

А ось очі — вони не збрешуть…

Інтересно їй було, які почуття у нього зараз до неї, але ж запитати якось не з руки отак зразу, та й чого це вона — хай він, сьогодні він до неї мусить горнуться, а випада ж така хвиля, коли й душі треба до когось притулиться. На синівські почуття він не дуже щедрий. У багатьох геніїв душі за коханок живуть, і ті їх за це на руках носять. Чи й Братанюк про це мріє?

Могла б і поносити, тільки пізно.

А чому пізно? Ще є час перевернути себе і світ. Ну, лінькуватий, ну, живе в провінції, масштаби в нього не ті…

Посміялася над собою: яка душа — такі й масштаби…

Не треба фантазувати — не генію вона дісталась. Та й скільки їх було за всю історію людства? І чотирьох тисяч не набереться. Додамо сюди тисяч двадцять крупних талантів, як їх прийнято називати… Все. Все, Братанюк…

Така й вона?

І не вмовиш же його, бо не зрозуміє, що вона від нього хоче. Чи не зможе, чи не схоче зрозуміти? Хіба це така тяжка наука — зрозуміти, для чого ти прийшов на світ? Аби тільки аналізи здавати, в бога не вірити, без мила не лізти?

Сорока ще нема, а він уже літати не може. Забув, коли літав уві сні. Чи боїться? Хто боїться польотів — хіба заслуговує кращої долі?

Піймала себе на думці, що мислить все більше тими ж запитальними реченнями. Так судилося душам, а не людям.

Дивилася на нього і вже шкодувала його — аж зблід. Немає чому дивуватися — чи ж кожному випадає дивитися навпроти в свої очі? А він не впізнає своїх дитячих очей з того прекрасного віку, коли бажань і мрій у мільйон разів більше, аніж років. Хай помучиться, хай хоч це йому поболить, хіба ж він зовсім неболючий? Що тобі болить?

— Ви моя душа, а, як би це сказати… А наш вік не співпадає, — сам здивувався, як зумів виплутатися із крутої фрази.

— Кажи вже просто: стара я. Твоя правда. Але і в сторічних дідів часто дитячі чи молодецькі душі, а в тридцятирічних — геть склеротичні й немічні. Яку хто заслужив — таку й має. Краще, звичайно, бути молодою, сама розумію і хотілося б. Але це залежить від тебе. Наскільки себе почуваєш — наскільки виглядить душа, тут природу не обдуриш. Кажеш, що молодий? Не кажи, а будь. Не спіши питати, що треба для молодості, порад не дасть ніхто. Молодість — вона буває і з сивиною, і з шрамами — не біда. Сивину можна підфарбувати, для чого ж косметика існує, зморшки загримувати. Ну, а душа — її нічим, хіба собою… Недавно циганська душа мені ворожила: продайся, каже, дияволу — будеш молодою. Сміялися ми вдвох, бо знаємо, що то не ми, а ви — люди продаєтесь.

— А ви не продаєтесь? А як же тоді слова про продажні душі?

— А хто ж їх придумав ті слова, Василю? Немає такого золота, аби купить нас. А ви все міряєте, котра дорожча… Це в Зощенка я читала епітафію: «Тут спочиває нікчемне тіло, розлучене з нікчемною душею». Це вже ближче, хто що заслужив — те й має. Читав Зощенка?

— Н-ні…

— Ну, це не важливо, ліричний відступ, не більш. Я ще хотіла сказати тобі, що ми прощаємося із світом частіше, як ви, люди. Нас інколи вже немає, вже стаємо землею чи деревом, каменем чи травинкою, а тіло все ще ходить, говорить, щось пише і народжує дітей, і торгує… Гинуть душі великих, а маленьких людей — живуть. Ти не був на фронті? Не був, звичайно. У бою гігантів легше вцілити, як пігмеїв…