Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Мав, звичайно ж, мав. Але щось стримувало задзеркальця, щось насторожувало його. І чим довше жив пришелець із невідомого нам світу між лопуцьківцями, тим вищою виростала стіна між ним і власником дива.

Може, тому, що Братанюк абсолютно не цікавився, як жив у всі ці дні, тижні і місяці його візаві, з ким про це говорив, чим цікавився і чи не було йому голодно і холодно. А задзеркалець же, відчувши повну свободу від контролю, аж посвіжішав. І на роботі ним не нахваляться: все в пору, все в строк і жодного слова проти. І в компанії — незамінна людина, хоч і п’є символічно, бо і розмову підтримає, і анекдот свіженький — усі животи рвуть, і знає, кому можна про щось натякнуть, ну наче зовсім інша людина!

Воно ж так і було, але звідки про те знати?

Розкошує ТОЙ аж до тієї миті, коли Василь Андрійович додому не залетить. І чого його тягне?

Так ото з’явиться Братанюк додому — сам не свій ходить двійник.

Мабуть, і справді Василь Андрійович його ревнував. А ревність — паскудна річ. Згадаймо Дездемону. Або кожен своїх знайомих і ближніх. Отелло б зараз розгубився. Виявляється, душити, дряпати, труїти, кислотою очі випалювати — пережиток. Тим більше, що все це передбачено певними статтями певного кодексу. А є ж безпрограшні варіанти. Підходить одна дама до другої і, посміхаючись, виливає тій на голову банку паркетного лаку. І ніяким потім зубилом, ацетоном, шліфшкуркою. Граніт! Хіба один вихід — оббрити голову. Або полотер кожного ранку включати. Це ж тому у нас із тим лаком і перебої.

Але до суду справа ніколи не доходить, бо статті нема.

Тоді Братанюку теж до госптоварного магазину зранку?

Почалося ж, пам’ятаєте, з чого: захотілося бачити Василю Андрійовичу свого візаві чорноробом. Наче і підстав для такого тиранства не було. Наче. Чи то тільки збоку здається?

А Братанюка ще дратувало, що ТОЙ не скаржиться ні на що. Що завжди в гуморі і при здоров’ї. Що нічого не просить у нього, власника дзеркала, ВЛАСНИКА! Бодай дрібницю попросив, ну!

Не просить.

Легкий на контакт, він ніби надолужував те, що Василь Андрійович не встиг зробити — зблизитися з людьми, стати сповідником їхнім і розрадою, знаходячи у тому і задоволення, і втіху, і силу для того, аби триматися на землі.

Загально дуже? Можливо. Але Братанюк ревнував ТОГО теж без будь-яких конкретних причин. Взагалі ревнував. І соромно було за отаку свою слабинку, і перебороти себе не міг.

І наче ж уже старався не помічати ТОГО і за собою слідкував, а раз таки все одно спопелив поглядом.

ТОЙ наче іншого й не чекав. Повернувся і вже в дверях сказав ніби до самого себе:

— Душі у вас, Василю Андрійовичу, нема.

Братанюк якось не задумався над тією ніби нічого не значущою фразою, а затим десь через тиждень чи й через місяць, десь далеко-далеко, в районі інтенсивного розмноження галапагоських черепах і мусонних впливів на погоду, згадав. Бо щось почало колупати і доти бадьористо колупало, доки сам себе не спитав:

— А чи є душа?

Отак спитав, за живіт взявся, а смішно не було.

Які вже тут смішки? Кажуть же: живуть душа в душу. Чому не всі? От він з Марією, наприклад? І з тим же самим двійником? Чи душі теж не всім даються?