Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Охлютий першим зрозумів, що на дефіциті довго їхати не можна: затпрукають. І він тут же завдав зарубіжним конкурентам, до яких уже прицінювалися наші не завжди далекоглядні і патріотичні будівельники, удар, який ті пропустили, наче на показових зустрічах: стопроцентно.

На черговій оперативці керівнику конструкторського бюро було дано найширші повноваження. Не збереглося, на жаль, протокола цієї історичної розмови. А шкода. Судіть самі. Уже через тиждень напруженої праці (не спали й не їли) ошелешеному споживачу була запропонована продукція-модерн вище всяких світових взірців, які могли зустрічатися в провінції.

Якщо сказати навіть — «фантастична казка» — то все одно цього замало.

Тисяча і одна ніч — це вже ближче до істини, але все одно безпросвітна жеброта.

Уявляти мало. Треба бачити, торкатися, пробувати і відчувати. Собою. Пережити.

Заходите в туалетну кімнату (навіть в селі тихо вмерло таке прозоре і зрозуміле — «нужник», тобто нужда примушує), а потрапляєте в райдугу. Змивний бачок голубий, змивна труба рожева, унітаз — як море зеленкуватий. І тільки присядеш — тихо починає звучати музика. Репертуар — в залежності від настрою і віку, на вибір двадцять чотири варіанти: народні пісні у виконанні трьох Мареничів, або Бетховен, Шопен, а для молоді — «Ламбада» і Пугачова у кількох варіантах (з Паулсом і Кузьміним).

Були і такі, чого гріха таїти, кому репертуар не подобався. Так в КБ за тиждень перемолотили документацію, і сантехнічна мікроелектроніка сама почала програмувати ритми на свій смак. Найчастіше ЕВМ чомусь видавала варіант з «Била мене мати», а вже потім — «Где вы вдвоем, но не со мною».

А потім, коли мода перекинулася за Урал і Янцзи, конструкторське бюро ударило по зарубіжних конкурентах новим виробом — тепер уже у стилі «ретро». Прискіпливий споживач міг би відзначити, що це той же самий змивний бачок, що й був, тільки тепер обліплений очеретом, що надавав туалетній кімнаті зовсім дрімучого сільського колориту. Тільки без протягів і без музики.

Але ніхто того вже не помічав: критикни — залишишся без продукції, адже план, як і раніше, стабільно виконувався на 90–97 процентів. Не більше, але й не менше.

Ось так і стало Лопуцьково найвідомішою сантехнічною столицею. Ну, хай не такою знаменитою, як Київ або навіть той же Рим, бо там папа. І тим не менше — якби не Лопуцьково, чи міг би Київ підтримувати свою славу, сантехнічний комфорт?

Усі столиці тримаються на плечах провінцій. Знову ж таки, які таїни красти в Києві? І японських шпигунів взяли в Лопуцькові на базарі, а не на Бесарабці.

Це була остання бойова операція Полуботька і перша, чого тільки доля нам не підсовує, Балдахінової.

Це вона запримітила, що два явно чужоземні молодики не придурки, хоч і продають першосортні помідори, наче насміхаючись над державною і коеперативною торгівлею, по цінах, затверджених на пізню осінь, коли тих помідорів — греблю гати.

— Хлопці, а помідори не крадені? — запитала вона зовсім без задньої думки, бо ж хотіла взяти пару кілограмів майже задарма. Та й чого ж не взяти, якщо люди ще не оговталися?

Саме в цей час капітан з господарською сумкою йшов базаром, старанно виконуючи програму, затверджену дружиною: кропик, петрушечка, молоденький часничок і така ж картопелька.

Він напевне ж не звернув би увагу на дивних торгашів помідорами, котрі стояли на краю торгового ряду, бо давно звик, що його матеріальні ресурси не дозволяють раннього літа їсти помідори бочками. Аж тут Балдахінова, завжди прихильна до чоловіків, котрі не думають про своє благополуччя, вирішила виявити прихильність і до Братанюкового кума, який пропускав таку прекрасну нагоду відхватити задарма помідори, і до торгашів-невдах, які ж могли обанкротитися за такої торгівлі. Тому, без натяку на щось, вона взяла одного з кандидатів у банкроти за талію і проказала зовсім нейтральний текст:

— Слухай, Полуботько, спіши купити, бо ці хлопці, здається, готові самі полізти під мокре рядно. Накриваєм?

Оцим вона їх і добила. Ну, звідки шпигунам, змалечку звиклим до пледів і циновок, знати, що таке рядно? А тут ще цей тугий захват за талію…

Сприйнявши його, як початок обеззброєння, перший агент, не спускаючи очей з капітана, вирішив провести проти Балдахінової блискавичний прийом карате — відпрацьований роками, доведений до автоматизму, тисячу разів перевірений.

Але Балдахінова не знала карате. А тому, як істинна жінка, котра вміє розпізнати наміри чоловіків, по одних очах заморського зальотника побачила, що її будуть бить. Отож, не володіючи прийомами рицарів плаща й кинджала, вона «способом удару кулаком у вухо», як потім чистосердечно розповість колегам, уклала шпигуна на ящик із дешевими томатами.