Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

На перших порах лопуцьківці ходили із гордо піднятими головами — залишалося написати через усі груди: «Хто ж, якщо не ми!».

Гордості вистачило ненадовго. Щось заважало ходити з випнутими грудьми. Не то кістки заболіли, не то приїлося. Не то час вимагав нових героїв і нових форм і методів.

І вони з’явилися. Того ж місяця, коли постачальники підвели із сировиною для пластмаси.

Як результат, завод пластмасових сантехвиробів провалив план по виробництву змивних бачків і вже готовий був головою розплачуватися не за свою вину.

Але голови нікому не було потрібно. Більше того: на неї ніхто й не думав замахуватися. Потрібні були бачки, сифони і всякі інші необхідні речі, від яких залежав план введення житла, ремонту квартир, торговельної виручки і ще сотні інших планів. Оскільки ж лопуцьківці свій план провалили, то зусилля усіх споживачів сантехнічного новодєфіциту зосередилися на тому, аби вирвати готову продукцію поперед інших.

Директор флагмана Богдан Дмитрович Охлютий у перші тижні провалу плану намагався навіть домашнім не дивитися в очі. Про телефон уже й говорити нічого: не піднімав трубки.

І тільки наступного місяця він зрозумів, що йому і рідному колективу нічого не загрожує. І споживачі, які раніше навіть не здогадувалися, який директор — юний чи пенсійного віку, тепер твердо знали, коли день народження його тещі. З різних кінців країни йому почали передавати сувеніри колеги по директорству, яких він ніколи не мав честі знати, однокурсники й однокласники, яких він не бачив сто літ, і просто гостинні господарі далеких земель, які раді були передати Лопуцькову, крім сердечного і низького поклону, скромний дар народних промислів чи місцевої, чи харчової промисловості, а чи цілого агропромислового комплексу.

В обмін на сувенір (пам’ятний подарунок) вимагалася дрібниця: змивні бачки.

І Охлютий допомагав. На листі-зверненні писав навскоси: «Видати в рахунок планових фондів і нарядів».

А це значило, що директор не порушив жодної буковки закону. Він видавав те, що споживачі повинні були отримати по плану. Але ж не всі, бо відтепер план стабільно виконувався на 90–97 процентів.

І Охлютий, а за ним і весь апарат управління, а за тим і усі відповідальні керівники Лопуцькова почали виявляти ледве що не ніжність до тих далеких і незнайомих товаришів, які поставляють із такими чудовими і прекрасними зривами сировину для пластмаси.

В Лопуцьково безперервними потоками йшов дефіцитний у цих краях ліс, шифер, цемент, метал, механізми, що були зайвими десь там, в інших організаціях, які готові були розплачуватися ними за поставки в строк сантехвиробів.

І не було вже нічого в країні, чого б не було в Лопуцькові, само собою показового, бо на інакше не згоджувався ніхто.

Показовий по культурі виробництва завод — до цього доклали зусилля усі без винятку будівельні трести, яким потрібна сантехніка. Пара спеціалізованих управлінь здуру були відмовилися і того ж року три квартали підряд провалили плани.

А що з лопуцьківців візьмеш? Ну, заплатили штрафи за недопоставку. І ще заплатять, хіба з власної кишені? А бачків все одно отим мудрагелам не дадуть. І ще довго не поставлятимуть тим, котрі вперлися рогом. А якщо є претензії, то нехай направляють постачальникам сировини. А ті у свою чергу киватимуть на залізничників, котрі не дають вагонів до норми. А залізничники знайдуть, як пояснити свій провал, теж не перший день замужем.

Номінальна вартість партії змивних бачків мінялася чи й не щогодини: ось тепер вона відповідала ешелону лісу, після обіду трьом сміттєзбиральним комбайнам, а вже під вечір — розбірному басейну, не кажучи вже про такі дрібниці, як червона риба, парочка молодих ослів для приміського колгоспу чи списаний і в той же час зовсім новий катер на повітряній подушці, що гарно прислужувався лопуцьківським мисливцям у їх осінніх розвагах на заплавах, коли дикі качки зовсім як гуси.

Власне, що директор. Навіть акції сторожа виросли за два тижні на сто процентів і відтепер навіть в середній смузі евенкійського автономного округу його ім’я вимовлялося із пієтетом.

Втроє виросли акції самотніх молодиць, які почали приймати на постій командировочних гінців. Готелю досі не було і для чого він потрібен в Лопуцькові? Тепер же його спішно спорудила зарубіжна фірма. Терміново росла мережа громадського харчування: на кожному кроці кав’ярні «Бістро» і «Гріль-бари». В центрі постало блюдце космічного зв’язку. Це після того, як міністр не зміг додзвонитися до Охлютого. Базар, який збирався до того виключно по вихідних, почав функціонувати цілодобово. І з тією ж беспосередністю, з якою ще не так давно ганяли місцеві булки, лопуцьківські школярики футболили тепер вулицями шматки узбецьких динь і давно звичних бананів.

Усього тепер, наче ваги в Балдахінової, було навалом.

Отож, у лопуцьківських модниць залишилося всього дві проблеми: яке м’ясо купити і як схуднути.