Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Тільки честолюбство гніздилося у Братанюкові якесь не то недовисиджене, не то недоношене, чи й узагалі дефектне.

У всякому разі для простого смертного дивне.

От про що мріють нормальні конструктори?

Аби їх імена жили у мостах, кварталах, агрегатах, пістолетах. І це логічно, нарешті абсолютно природно. Живуть же Антонов у літаках, Діор — у парфумах, а Зайцев — у шортах.

А Братанюку противно про таке думать.

І його, мабуть, можна зрозуміти: яка радість від того, що твоє ім’я мільйонне повторюється в туалетних кулуарах?

Унітаз «Братанюк-87».

Чи навіть імпозантніше: «Пісуар Братанюка».

Знову ж таки, за нову конструкцію літаків, будинків, колясок, пам’ятників, апаратів премії державні дають. Є навіть шанси відхопити 200 тисяч із фонду Нобеля.

І відхоплюють.

А що може одхопити автор біде колективного користування чи змивного бачка?

Погодьтеся: без роману, удостоєного Нобелівської премії, прожить можна. Запросто. І як живемо.

А із розбитим унітазом або несправним змивним бачком? Це вже не життя.

Коротко кажучи, якщо Братанюк зневірився у тому, що Лопуцьково матиме в його особі Нобелівського лауреата, то вина за це лягає виключно на шведа, у якого, видно, усі зручності ніколи не були иа природі.

Це все до того, що останнє слово сантехнічного прогресу відіграло чи й не головну роль в історії Лопуцькова.

У різні епохи різні міста в залежності від своїх устремлінь, можливостей і моди брали для своїх гербів орлів двохголових і нормальних, левів і змій, грона винограду чи снопи жита.

У гербі Лопуцькова по праву мав би бути, перепрошую, сантехнічний пластмасовий механізм.

Кому першому спало на думку у цьому провінційному містечку розмістити завод пластмасових сантехвиробів, невідомо, але саме йому варто було б поставити пам’ятник. Оскільки тут серйозної промисловості не було, то вже невдовзі у газетних репортажах завод виріс у флагман індустрії. Щоправда, серед лопуцьківців флагман мав авторитет не вельми: і продукція — багато не потягнеш, і зарплата на початку не дуже, і квартири тільки в наступній п'ятирічці. Тим більше, треба було втягуватися в багатозмінну, до якої у нас відраза змалку. Але ж план виконувався, людей хвалили і давали премії.

І хто зна, скільки б тривала оця нікому не потрібна ідилія, якби лопуцьківці чисто випадково не дізналися, що після усіляких реорганізацій, перетурбацій і перебудов провінційний флагман залишився єдиним на всю країну.

І яких же тільки форм не набуває честолюбство!