Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Панував усезлодійський переляк.

Їх відповіді, отих недуйдавих провінційних спекулянтів, були стандартними, як купюри: біс попутав. Або: чорт його знає чого.

І тільки один явно невпопад пояснював:

— Зарплата — сто сорок, — а жінка гризе…

— Може, все таки біс поплутав? Подумайте добре.

— Та який біс, як сто сорок, а на руки сто двадцять? А вельветки жінка хоче і чобітки французькі, і на море б хотілося, і щоб меблі якісь людські, а не із знаком якості.

— Ви могли б точно сформулювати, для чого вам потрібні гроші?

— Точно? Чорт його знає…

— О! Таки ж він! А ви зразу навалились на зарплату. Сто сорок йому мало…

Й інспектори поринули у вислуховування подальших відвідувачів, укладаючи їх в прийнятну схему злодійства. І потік їх не зменшився ні наступного дня, ні через місяць, ні через двадцять років.

Полуботьку дуже хотілося вірити, що все пройде, все минеться, що потік скінчиться, що ось-ось уже можна буде закинути папери і взятися за живу роботу. Але за яку роботу, крім нових паперів, тепер можна було братися? Та не було ж коли вгору глянуть!

Тепер ви уявляєте, що було б, якби Братанюк та однаково сумлінно прислужився усім без винятку міліціям країни?

Де б ми набрали стільки писарів, аби записати злодійські байки? Які б Кондопоги настачили паперу?

Куди, скажіть, ми б посадили всіх тих, кого треба посадити?

Та стільців би просто не вистачило і лав, не кажучи про нари. І ми одразу вгробили б ще одну галузь — меблеву. А за компанію ще й деревообробну.

Думать треба. Але ж хто сьогодні дума? Ми слухаємо, що думають інші.

IX. Лопуцьково обходить Японію

Чи розумів Братанюк усю трагічність свого задзеркального щастя?

Мабуть же здогадувався, недурний взагалі чоловік.

Полуботько якраз у цей час болісно і слізно хоронив свої грандіозні замисли про золотий жетон Інтерполу, не посвячуючи в те поминальне дійство кума, й Василь Андрійович потроху холов до розпинання нечистих душею.