Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Своя почала поколювать.

Не виходило з минулим. Відчував підсвідомо, що не варт спішити і в сучасності, бо за колупання в історії ніхто ізвідти в соску не дасть, а ось теперішні можуть пом’яти її запросто.

Якби ж хоч нинішнє клеїлося!

Не клеїлося.

Братанюк прийшов до простого висновку: заклопотаний своєю високою місією в провінції, він, володіючи персональним дивом, використовував його до неможливості примітивно.

Ну хай Полуботьку дав — там превалювали загальнолопуцьківські інтереси.

Дав Неандертайлу — з п’яної ж голови дав!

А що з того мав? Для одного себе, крім тривог — та ані грама землі за нігтем!

Отак ні з сього ні з того Братанюк прокинувся:

— Та хіба я найнедолугіший? Жить хочу!

Став перед дзеркалом:

— Хочу все зразу!

Ну, міг би й сам здогадатися, що так не просять.

Нічого не з’явилося.

— Хочу скарб! В землі щоб знайшовся!

Так і залишився у ванній, а на дзеркальному склі вимальовувалися лопуцьківські підземелля: списи, старі залізяки невідомого призначення, порожні глечики, застарілої конструкції самогонні апарати, а потім суцільне мереживо кабелів, каналізаційних цямрин, громовідводів, водоводів і газопроводів, чого тільки там не було!

Скарбів — точно не було.

Аж сльоза викотилася. Ну як же хотілося надибати на золото. Щоб на цілу полосу в газеті — його обличчя і коментар про витоки безкорисливості простого інженера-конструктора, нашого з вами співвітчизника.

То Братанюк, виходить, честолюбний?

Є трохи, є. А в кому, скажіть, цього добра немає? Хіба у тому, в кого все є. Але в кого усе є, у того якраз і відкривається спрага на те, чого за гроші не отримаєш. І який блат? Такі гроші, коли йдеться про честолюбство, не ходять.