Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

А як до всього гени домішаються?

Ну, що от у нас з вами в древності?

А бог його знає. Невідомо. Темнота. Терра інкогніта. Ми ж узагалі далі діда в анкетах не йдемо. Не прийнято ніби. Це графи, князі й маркізи задрипані хай риються і видряпуються, хто з них родом древніший. І чий нащадок голубіший. І портрети предків у них — суцільною галереєю.

А ми вже й фотографії із стін познімали, бо ж хто тебе намалює, якщо ти не передовий дояр?

У кого в альбомі портрет прадіда? Ау!

Не відгукнеться.

І якщо твердо знаємо, що дід і прадід вмерли провінційними гречкосіями (не були, не брали, часто брали й самі давали, не притягувалися), то на кого і на що списувати бацилу гаремських замашок, скажімо, Неандертайла? Чи й справді повірить, що котрась із його прабабок по материному коліну невчасно потурчилася?

Знову ж таки, Братанюк — стоїк, а не єдиний гріх його діда був той, що дуже любив женитися. Після того, як став молодим удівцем, на нього «найшло», він почав приймакувати чи й не щотижня і все до нової молодиці. Доприймакувався до сивини, а не змінився: вже в шіріньці, як кажуть в Лопуцькові, похорон, а в голові в старого все одно гула свальба.

А на внука ж це нітрохи не вплинуло?!

Хоча не будемо категоричними і скажемо так: поки що.

Може, ще не дійшов того критичного віку, коли сивина в голову, а біс у ребро. І тоді плює чоловік на профком і сусідком, на СПІД і на анонімки, проти яких же навіть кардинала випусти — пропаде, як пить дать!

Для широкого загалу стоїцизм Полуботька й Братанюка, погоджуюся, — явний нонсенс. Бо й справді: спробуй надибати зараз повістину, роман чи телесеріал, де б не було далекого від гласності, але цілком пристойно поданого далекого від платонічності зв’язку героя із: колегинею, чужою колегинею, дружиною колеги, просто чужою дружиною, чи й зовсім він її перший раз бачить. Ну, ви знаєте, як це буває — прокидається чоловік, а вона поруч. І так здивовано питає, як тебе звуть. А тобі й самому цікаво, скільки ж це їй років, бо ж не може буть, щоб люди жили так довго.

Бородато?

А куди дінешся, якщо життєво й сучасно?

Можливі, звичайно, варіанти.

В кіно, приміром, подається так.

Крупним планом — бабця. Обличчя симпатичне. Сидить біля вікна самотня, тихенька, древня. В’яже щось неспішно, а сама встигає дивитися навпроти через дорогу. Сусідній будинок видно, квартира там освітлена. Вечір, значить. І бабці видно, як там молодичка по кімнаті літає. А потім входить чоловік з квітами. І молодичка йому на шию і зразу — взасос. Бабця аж в’язання покинула, сльозу зрадливу рукавом змахнула, а не відірветься!

А той, котрий туди, навпроти, з квітами прибіг, часу не тратить, молодичку на ручки, щоб у глибину кімнати.

І тільки ж торкнувся ручок біленьких, аж кинуться обоє, аж бабця із стільця у вікно подалася, ледве не випала: чогось злякалися.

Чоловік молодички повернувся додому!