Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

А виходить, що вона не так щоб дуже вже й загнила.

У всякім разі, відрази не викликала.

І до Полуботька, свого колишнього однокурсника, якого від направлення в глибинки комунального управління врятувала міліція із постійно широкими обіймами своєї дитячої кімнати, Братанюк забіг тільки тому, що дуже вже багато вражень набралося. А мати їх і не ділитися — нонсенс.

З дитячої кімнати Полуботько давно перейшов у відділ престижніший — карного розшуку, змінився стиль його мислення і уяви про білий світ, отож він вірив і не вірив кумові:

— Значить, якщо забажати, можна перенестися самому… І якщо я зараз захочу опинитися в компанії тих, котрі сьогодні обкрутили склотару, то твій апарат не підведе?

— Апарат ні, — непевно сказав Братанюк, — а ти сам…

— Нам про себе думать ніколи. Пішли.

У тісній ванній кімнатці Полуботько тричі, хрест навхрест, розцілував кума:

— Тримайся. Якщо той, то… Підтримай сім’ю. Синові про мене розказуй.

— А я?!

— А тобі зі мною не можна. За тобою — доля дзеркала. Хто ж, якщо не ти?

Це переконувало.

Отак, захотівши, наче дитина келі, піймати злочинців, котрі й не подумали залишати відбитків пальців, чим геть посадили показники райвідділу міліції наприкінці кварталу, капітан Полуботько категорично відмовився від двійника і персонально шурунув у невідомість.

Диво не підвело.

Через дві секунди після свого палкого бажання капітан уже стояв у компанії трьох фігур за якимось дивом уцілілим пивним ларком у центрі великого житлового масиву. Колупнувши ніздрями атмосферу, Полуботько зразу ж безпомилково визначив, що він зовсім недалеко від м’ясокомбінату, де щосереди й щоп’ятниці варять кістки, наповнюючи навколишній мікрорайон зовсім не ягідним ароматом.

Фігури, серед яких опинився Братанюків кум, зовсім не здивувалися його появі. Цьому, як дізнається згодом капітан, добре прислужилися спортивні штани, які тут, за ларком, мали переконливо свідчити про те, що чоловік вискочив з дому на кілька хвилин. Традиційні вискакування тут відбувалися якраз перед приїздом сміттєвозки. Чоловіки цілого мікрорайону з радістю виносили сміття, умудряючись разом з відром винести прихований від своїх половин м’ятий, як правило, карбованець. І якраз ота купюра давала право ось тут, за ларком, практично біля під’їзду, перекинути тихенько кухоль «Старопраменського» чи «Жигулівського», хоча Полуботько мав точну інформацію: виключно постійним клієнтам в пиво вливається й дещо міцніше.

Але піди докажи, коли всі ці чоловіки відкрито не ігнорують товариства тверезості!

— Новенький? — поцікавилася, видно, для порядку перша фігура, продовжуючи сумлінно обчищати тараню.

— Я той… — невизначено відповів капітан.

— Значить, монета є, товару нема? — запитала тепер уже друга фігура, що належала пошарпаному молодику з обличчям, котре, здавалося, перед видачею уже носили та ще й довго.