Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

— Ну, це ви перегнули…

— Може, але не дуже. Ви спробуйте проекспериментувати. На зборах вас критикують, розпинають, і якщо ви б’єте себе в груди, клянетесь, що дурницю зробили востаннє і при цьому рвете на собі волосся — простять обов’язково, ще й співчуття буде, але ж не приведи господи посміхнутися, бодай кутиками вуст посміхнутися.

— З’їдять…

— І обсмокчуть кісточки, підтверджуючи тим самим давню, як і світ, істину — сміється той, хто сміється останнім.

— Сміхи трясли державами, і сміху бояться навіть ті, котрі вже нічого не бояться.

— Це неоригінально, хоч і істинно. Але ви правильно сказали — трясли. Вже не трясуть. Чому? Та тому, що дивуються лише першій посмішці і потім хіба усмішці людини, яка на смертному одрі. Початок і кінець. Чому людство відучилося дивуватися усмішці між народженням і смертю?

— Та хіба? — Братанюку почав не подобатися скепсис задзеркальця.

— Мені прикро, що ви цього не розумієте чи не хочете збагнути. Та бог із вами, як у вас кажуть. Лишімося цього. Тим більше, що час скінчився. Тут ви самі винні: умовами експерименту передбачена тільки ось така одна-єдина, якщо хочете, прес-конференція. Дякую за увагу. Тепер, здається, і вам, і мені трохи ясніше, хто є хто.

— Це я мав би вам подякувати.

— Дрібниці. Якщо відверто, то я розраховував: ви більше запитаєте. Тоді б нам, я маю на увазі і себе, жилося б надалі легше. Може, і не легше, а простіше. Бо інколи легко живеться тоді, коли важко.

Той підійшов до вікна і через секунду його вже не було.

VII. Грабіж опівночі

Полуботько сидів у спортивних штанях перед телевізором і думав про злодіїв.

Тобто про те, про що, якщо вірити братам Вайнерам, Василю Ардаматському і Василю Кохану, мусив би вдень і вночі думати представник споконвіків небуденної професії. У даному випадку — про дві загадкові крадіжки. Перша — із пункту прийому склотари. Друга — із квартири громадянина Усопцева.

Почерк, наскільки можна зрозуміти, різний, але характер грабіжництва видавав злодіїв одних і тих же.

Якраз у цей час і прийшов Братанюк. Вислухавши його, Полуботько зрозумів, що кум чогось не договорює.

Якщо відверто: як Братанюк міг договорювати те, про що сам не мав ані найменшої уяви? Та ж навіть не знав, як ставитися до плода експериментального виробництва: благо це чи зло, дар божий чи делікатес із курячих яєць? І що кричать з приводу цього: «Во здравіє!» чи «Кар-раул!».

Ясно одне: ставити питання отак руба і категорично Братанюк не міг. Не осмілювався.

Бо навіщо?

Адже й так затишно. І якщо вже до кінця — комфортно. От, приміром, на заморському пляжі Василь Андрійович зроду не вилежувався. Це в КБ вважалося не просто зайвою розкішшю, а правилом дурного тону. Ледве що не інтелектуальним вивихом. І тому у зв’язку з цим конструктори товарів народного споживання заморщину взагалі ігнорували. Зневажали. Плювали на неї.