Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

— Та ні, це я просто згадую…

— Згадуйте, Братанюк, в студентському гуртожитку ви із хлопцями любили виводити:

А коли я ще був маленьким

Та й сидів на міху,

Нянько мамку обнімали —

Я вмирав від сміху.

— Ви хоч раз після того вмирали зі сміху?

Братанюк промовчав.

А що мав казати? Що знає габровський заклик: світ не помре, якщо вмиратиме зо сміху — смійтеся, люди?..

Згадував, коли сміявся від душі.

Давно.

А коли плакав?

Не згадати.

— Людство, Василю Андрійовичу, можна врятувати, доки воно пам’ятає, що таке сльози і що таке сміх.

— Ви тому і з’явилися, аби попередити крах людства?

— Я з’явився тому, що ви не втратили смак бажань. Піддаєтеся спокусі бажань. Якого вони масштабу — це вже інша розмова, але згадуйте: чи бачили коли-небудь усміхнене обличчя Христа? А богородицю, котра б посміхалася? У Біблії жодного разу, здається, не зустрічається згадка про сміх богів. їх гонителі, хулителі — ці так, сміялися і сміються. З чого б це, Братанюк, га? Може все це тому, що найвищу радість — сміятися — боги віддали людям?

— Не знаю, — щиро зізнався Братанюк.

— Ніхто, напевне, не знає. Згадайте. Народжується дитя, смокче мамину цицю, батьки і дід з бабою сюсюкають до писклятка, а воно в якусь довгождану мить раптом посміхається… Тисячу разів плакало перед цим, і нікого це не дивувало, мовляв, буденно і звично (сльоза звичною стала, бачте!), а усмішка з’явилася — перевернувся світ! А воно ж сміється і хотіло б цим засвідчити, що вже є частинкою людства.

— Ви так переконливо розповідаєте, ніби це пережили…

— На жаль, ні. Це — попереду. І у вас теж, я знаю точно. Але ж ми про інше. Дорослішає дитина, росте, і вже нікого не дивує її усмішка. Не приведи господи, ще й сміється частіше, аніж всі, тоді кажуть — несерйозна людина. А якщо не делікатничають, то кажуть просто: дурносміх. Тут, мовляв, проблема в економіці, федерація тріщить, вітрини, як після орди, значить, радіє людина нашим труднощам!