Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

— Майже. Тільки не надійтеся, що про це сьогодні дізнаєтеся більше, аніж я сам скажу. Це неможливо, якби я навіть раптом і захотів це зробити. Чому ви, а не інший? Все просто: якщо із п’яти мільярдів вибрано саме вас, то, напевне, кращої кандидатури просто не було.

— Із п’яти мільярдів…

— Ага. Ну, а хто я? — продовжував ТОЙ, ніби сказав перед цим щось зовсім буденне. — Ви, звичайно. Ну, не абсолютно такий, але це чисто конструктивні удосконалення. Ми просто надійніші в експлуатації.

— Ви сказали «ми»…

— Так ми ж, ми… Енергоресурси у нас потужніші. Ну, й імуносистема відповідна. Нерви, мабуть, такі ж, тут у нас прогресу ніякого. І без накладки не обійшлося, — хихикнув раптом ТОЙ. — Ми ж із вами практично однакові, постав поруч — рідна мати не впізнає, перевірено. Але, перепрошую, наші перестаралися в деяких деталях: у вас болячка від постійного сидіння, і я змушений переносити таку ж саму — ні самому подивиться, ні людям показать… Уявляєте?

— Але ви сказали «ми»! — уже настирливо згадав Братанюк.

— Піймали на слові? Ми — це задзеркальці, як ви нас називаєте. Бог із ним, нічого образливого не бачу. Надіюся, ви ж не будете стверджувати, що ось це дзеркало — єдиний екземпляр, так би мовити?

— Не буду.

— На сьогодні єдиний, якщо вже точніше. А завтра може бути десять і двадцять.

— І ви знаєте, як зуміли скористатися дзеркалом інші?

— Наскільки я знаю, ваш колега із Африки кожен день просив снігу.

Нічого задзеркалець не знав. Тут він просто бадьорився, м’яко кажучи. Кожен же робить свій вибір, і власники дива теж. Так ось, власник дзеркала в глибинній Африці весь час пробував дізнатися, де діваються його родичі і знайомі, і коли дізнався, то теж був з’їдений імператором. Здається, на вечерю. І дзеркало залишилося сиротою.

Власником дзеркала в Японії стала жінка. Вона не просила у задзеркальця нічого, окрім здоров’я своїм дітям, чоловікові і самій собі. Все інше могли дати руки й голови.

Що просить Братанюк — знаємо.

Кожному своє.

На подвиг в шию не гонять.

Якби в цей момент хтось нагадав йому долі задзеркальців, то, може, задумався б Василь Андрійович над коефіцієнтом корисної дії свого дива.

Його величність випадок розсудив по-іншому. Братанюк запитав те, що тривожило підсвідомо, наче його батьків за часів Василькового дитинства:

— Значить, хтось постійно спостерігає за мною? За вами?

— Для чого? Інформація про нас автоматично йде в банк пам’яті, а вже потім, колись, ТАМ, подивляться, чи варто переглядати все, чим ми і як жили.