Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Або ще сон. Після літнього дощу чи, може, то просто сліди поливальної машини, він тюпає через калюжу на тротуарі, а на сухому асфальті мокрих слідів не залишається, як в інших людей. Зовсім!

Прокидався і радів, що все це тільки снилося.

А все одно потім мучився. Дуже вже йшло все нормально. Просто немилосердно нормально. А це значило, що скоро треба буде платить за цю анормальну нормальність. А кому? І чим?

Душі не вимагає ніхто.

Шістнадцять двадцять до уваги не беремо. Крикни зараз, що якраз за стільки диво продається, то яка кінна міліція стримає виховане на дефіциті покоління?

Може, оцією невпевненістю, роздратованістю — плати, Василю?

Пішов до дзеркала:

— Хочу, щоб задзеркалець був тут.

ТОЙ сів у крісло навпроти. Видно, що незадоволений. Бо й справді: Балдахінова якраз новий анекдот, найсвіжіший, продавала колективу, і тільки дійшла до запитання, яке вже не дають ніякому республіканському радіо, а тут його, задзеркальця, як карася на берег, раз!

— Пробачте, що, може, відірвав вас від справ, — почав обережно Братанюк, пробуючи бути дипломатом, — але я інколи почуваюся, як у сливах…

Задзеркалець слухав це признання, не піднімаючи очей, і Василю Андрійовичу важко було зрозуміти, що ТОЙ зараз переживає чи думає. Адже мусив би думати про те, що й Братанюк, чи ні?

— …сливах. До цього часу я не знаю, хто ви й що ви. І найбільше тривожить…

— Чому саме ви, а не інший? — ТОЙ перебиває, і Братанюк відчуває себе школярем, пійманим із шпаргалкою.

— І не менш болюче…

— Чим платить?

Братанюк поспішно кивнув.

— Хіба ви не знаєте?

— Чесне слово, ні. Я купив дзеркало, а потім подумав про те, що пора йти на роботу і… І з’явилися ви. Ви обіцяли, що якось розкажете, що й до чого…

— Бачте, Василю Андрійовичу, за правилами експерименту, — тепер уже явно дипломатично вибирає слова ТОЙ…

— Значить, таки експеримент?