Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Уявив себе Неандертайло в обіймах дебелої амазонки — душа власна зомліла, а ноги понесли, понесли, понесли, та швидше, та подалі від святого місця, від столиці. Ще чуть було глумливі крики, мовляв, куди ж ти втечеш звідси, чоловіче?

А він і сам бачив, що немає куди, бо сторожа мудро розставлена, хіба головою — в стіну. Тільки він сюди — аж вони, одноперсі, вже тут, гигочучи, на ходу зривають одіж з нього, забавка для них. Туди — знову стіна!

Завбачив щілину між караулами і ліс попереду, кинувся, але доки добіг — геть голий, тільки ж раденький, що вирвався, кинувся між дерев, виліз на перше, де дупло вгледів, вскочив у те дупло, як у ворота райські…

І вже звідси не вилізе. Наносили там древні бджоли меду бачено-небачено, отож, вскочивши зопалу, утопився наш Неандертайло. Солодка смерть була, але не доведи такої пережити.

Амазонки заглянути в дупло не здогадалися, забули швидко про чужоземця з підтяжками, бо ж походи, війни, роди, рани бойові…

Через тисячу років після подій вдарить блискавка у дерево і розколе його — випаде забальзамований чоловік, весь свіженький, наче живий, навіть очі відкриті і зовсім такі, як у святих на іконах: мудрі і порожні воднораз.

Отак випаде геть увесь у прополісі, і вчені зайдуть у кут із своїми розгадками медового феномену. Ні в зуб.

Отак і стоїть чоловік з Лопуцькова нерозгаданою тайною в Лондоні, у Британському королівському музеї.

Кому довелося бачити, стверджують, що на устах у замедованого шукача ангелиці цілком чітко прочитується ангельська усмішка.

Знайшов, значить, своє, знайшов.

VI. Про сміх і сльози

Якщо про людину на базарі нічого не брешуть, то чого вона варта? Нікудишня, виходить.

У собі Братанюк ніколи не сумнівався: ріст 176, вага 78, норма. Але все одно мучився. З недавніх пір снився йому під ранок один і той самий сон. Ніби йде він мимо пішохідного мосту і пристає на запрошення зважитися, всього дві копійки. Стає він на ваги, а служитель побуту так байдуже:

— Дуп-пель пусто. Нуль кеге.

Братанюкові не віриться:

— У вас ваги несправні! Не може буть!

— На! — Працюючий пенсіонер легко вискакує на ваги, і вони пнуться далеко за вісімдесят кілограмів.

— Ну? Ставай ще раз, якщо не віриш.

Став. Не ворухнуться.

Невже він справді — порожній?