Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Отак мучився Неандертайло та наполегливо шукав формулу перетворення дівки в бабу, хоч будь-хто із сторонніх бачив приреченість його пошуків. Навіть у Ватіканській бібліотеці, у відділі мертвих для сучасників книг, потрібних, як стверджує один із наших найплодовитіших авторів історичного роману, хіба що таким дивакам, як ми з ним, у жодній, повторюю — в жодній! — із книг немає найтоншого натяку на те, що історія знала ангелів жіночого роду.

Святі є, це точно. Бо із святими простіше: тут вона грішна, а сподобалася всєвишньому чи його представникові у тому чи іншому населеному пункті — уже й на іконах. Ну, а ангелиці… Видно, не удостоїлися божого ласкавого погляду. А може, просто треба було перед тим, як на коліна перед богом ставати, та до перукарні збігати чи кофтинку на верхній гудзик не застебнути. Всевишній — він теж мужчина, і навіть, як стверджувала у пояснювальній на ім’я архієпископа одна із монахинь грушівських, котрій бог з’явився після її гарячих молитв дуже експресивний, молодий, до ранку не давав їй спати у тісній келії.

А якщо так, то як же не схилятися перед сподвижницькою діяльністю Неандертайла на ниві ангелошукань і чом не вважати, що у пошуках ангелиці він такий же експериментатор, як і патріарх Авраам, котрий з легкої руки всевишнього доказав, що можна і в сто років бути папінькою укупі з 99-річною мамінькою Сарою. Чи як алхімік Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм, у миру Парацельс, який умудрився з шістнадцятого століття і до дня нинішнього морочити екзальтованих дам рецептом дитинки з пробірки, сиріч гомункулуса.

Так ось, Неандертайло з’явився перед дзеркалом цілком випадково, він і зайшов до Братанюка тільки тому, що хотів як колега колегу розпитати про Катерину, черговий ідеал експериментатора, для якого в нього просто-напросто якось не набиралося часу.

Його прихід без попередження, але з пляшкою антистронцієвого напою у дипломаті (плюс килька в томаті і два плавлені сирки), чого гріха таїти, прийшовся до душі Братанюкові, бо, по-перше, вона в нього після сутички із задзеркальцем боліла, а по-друге, він не знав, куди зараз себе подіти.

До дзеркала підходити не хотілося. Програми чіткої не було, куди залетіти. А що хотіти?

Отож, повернувшись з Адріатики, загнавши ТОГО в дзеркало, не давши навіть домити під’їзд, Братанюк сидів тепер перед телевізором, дивлячись, які розумні тварини є на світі.

Ще не знаючи про сусідчині меди, він одразу ж після сирка розчарував Неандертайла:

— Не піде за тебе Катерина. У ній не менше ста сімдесяти сантиметрів.

— Тю. А хіба я з нею мірятися збираюся?

— Ти, може, й ні, а вона буде.

— Але ще не було таких, котрих би я не умовив.

Звичайно ж, це була гола, як Даная, похвальба, і Братанюк це знав. Та й Неандертайло відчув, що перегнув, а тому, вимочуючи соус м’якушкою, натис на гальма:

— Ну, добре, вона не ангел?

— Нє-е.

— О. А мені тре’ ангела. Ти знаєш, Васю, де живуть ангели? Не знаєш. От у тебе Маруся — ангел?

Братанюк відповів невизначено:

— Недостоїн я жінки з крильцями. Та й заважають вони.

— А я достойний. І мені не заважають. І я сам — майже ангел.

— Може буть, — не дуже й погоджувався Василь Андрійович.