Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Їстиме, питиме й роздивлятиметься Катерину уже спокійно, по-князівськи, але по-чоловічому нетерпеливо, дивуючись тому, чого зразу не помітив: чорним ободам із синіми відблисками навколо очей, що робили їх глибокими, рятуйся не рятуйся, а втопитися годен, вже дна не дістає, а мед же варений ще більше п’янить, і Катерина лукавинки сипле, та він же не кам’яний!

Як води холодної виллє Катерина:

— Не спіши, князю, дай послухати тебе, подивитися. Розказав би про себе що, та й не зайве це: як у князівстві, чи ж спокійно? А люди як — чи задоволені тобою? Черги у магазинах чи є?

Дивується князь, що жона такими справами клопочеться, не для неї ці мороки, але якщо з якого імператорського двору, то, може, вивідати що хоче? Дивина таки, дивина, як ведеться з ним, не стидаючись його і не боячись. Краще не відповідати на її запитання. До пори. Сам спитає:

— Чи смакує тобі, Катерино, мій стіл?

— Може буть. Олєнятина нічого, а лебеді перепечені. І до осетра годився б майонез і трішечки часничку. А потім перемішати. Не чув? Я навчу якось. І варені меди непогані, але, князю, я якось до них не звикла, не було з ким пити…

Наговорила стільки, що в князя і від старого меду, і від незвичних слів голова аж заходиться колом, а ще золотий ланцюжок звабно топиться між тугими персами, що так звисока з корзна на нього дивляться, а він же, князь київський, після смерті жони першої, з якою ні любові справжньої не зазнав, ні дітей не зачав, оце тільки тепер впокорився жоною, дивної краси незнайомкою. Пахне таїною. Якби, звичайно, князь віщунів зібрав, то й ті б укупі не могли сказати, чи то парфуми французькі, чи миколаївські, бо ж іще Париж був селом нікудишнім, і одеколони ще не були в моді, хіба мазі ромейські, але куди їм до Діора?

А Катерина, теж медом скаламучена, вперше-бо з князем, котрий лицем — як із роси, хвилюється. І десь там, на самісінькім краю серця, поруч із теплим клубочком любові, не розплутаним до кінця, ворушився острах за ось цю подорож углиб історії, де вже давно пороздано усім її учасникам і доброго, і поганого, і князю в тому довгому переліку судилося славне місце, як пишуть енциклопедії і Павло Загребельний, а чи може жінка змінити щось в історії, якщо її не знали історики?

Пробувала згадати долю оцього ясного сонечка, що побіля неї. Молодий князь, а вже вдівець, і тому ще більш жаль його, бо ж все одно з нею не судитиметься жити, мусить же, здається, взяти за жону не то сестру якусь імператорську, не то доньку королівську, а вона, Катерина, хто?

Вловив князь ось цю гіркоту в очах Катерининих, стривожився:

— Тобі що є, птахо?

А що мала відповісти? Погладила волосся, вдивляючись б очі, ніби мала забрати їх із собою, торкнулася теплими пальцями молодої бороди — і аж схлипнув муж, котрий за годину перед цим світу не хотів бачити.

На гіркоті дві самотини і злилися.

Брав на руки сильні і впевнені та ніс гостю до опочивальні, а заснувши і прокинувшись, не побачив біля себе Катерини, звелів шукати її і ніхто не знайшов, і вважав і князь, і челядь з ним, що то все злі духи нашептали, наслали, що то сон був. От тільки ж звідки ось ця одежина, в київському князівстві невідома, що її Катерина десь під корзно вдягала, і, вертаючи ж навспак, забула?

Звелів покласти князь її в скриньку, і коли хандра нападала та вірна жона набридала, просив якнайпильнішої тиші навколо і на самоті відчиняв схованку з небаченою вдяганиною і одразу ввижалося, як золотий ланцюжок топиться, падаючи з шиї…

Наслання, але пошли ще хоч раз!

Не повториться.

Ніхто не завважить тієї зустрічі з Катериною, навіть всюдисущі літописці, для котрих князів день вміститься в один невитлумачений наступними дослідниками рядок на телячій шкурі: «Князь був весел а ще смутен».

І смутна була Катерина, коли двійник Братанюків допрасовував білизну на кухні і не чув, як сусідка знову стала перед дзеркалом, повернувшись звідти, куди не судилося більше зайти нікому. В одну ріку не вступають двічі…

Тільки й сказала: