Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Може, наш лопуцьківський варіант шукача істини мислив і не так категорично-непогрішимо. Все може бути. Тим більше, що цей колега Братанюків був явно нестандартний.

Якби хто надумав писати портрет Неандертайла, то це йому б вдалося без проблем. Високі підбори. Це обов’язково, бо вічний жених низенький. Якщо вже бути геть приземленим реалістом, він не дотягував до метра п’ятдесяти п’ять, а це приносило йому незмірні муки і почуття рідкісно чорної заздрості до кожного, хто був зростом бодай на міліметр вищий. До того ж ще прізвище, яке аж ніяк не свідчило про предків-археологів, а про дячка-махновця, котрий, якщо вірити переказам, з чистої любові до історії підправив щире українське прадідове прізвище Необертайло на Неандертайло — з погляду махрового культового служителя-анархіста воно мало звучати вагоміше й міжнародніше.

Якщо вже бути геть точним, в Неандертайла було ще й прізвисько. Річ у тім, що в селі буквально поруч з Лопуцьковим, де ще й тепер живе женишкова мати, через вишневі перетики на своїх споконвічних обійстях мешкали воднораз двадцять чи й усі тридцять сімей Неандертайлів — дядьків і тіток, кумів і приймаків, небожів і невісток, зятів і хрещених батьків, просто чужих між собою сусідів, котрих між тим ніколи й ніхто не плутав, бо тисячолітня практика сільської комунікабельності виробила чітку систему іменної класифікації. На відміну від метрик, відповідно до яких в один і той же самісінький день на світ могли з’явитися два абсолютно різних, наприклад, Івани, по-батькові таки ж Івановичі та ще й до всього Неандертайли, класифікаційна система у першу ж годину життя новоявленого пуцьвірінка давала йому вуличне ім’я, яке одразу вирізняло його навіть із мільйонної товпи:

— Чи ж чули, кумо, що в Івана Пикатого син ізнайшовся. І в Івана Дриги такий же. В один час народилися…

Легше, здавалося, дівчатам. Вихрещуючись у молодиці, вони міняли прописку і прізвище, але ж вуличного імені і божий нотаріус не змінить. Марія могла стати за паспортом Мілею чи Машею, Морікою чи Мері, за чоловіком відхватити прізвище Крещендова чи Боярська, але коли вже вона народилася в Буців, то для села завжди залишалася і мусила вмерти Буцівською.

Подеколи, треба признати, вуличне ім’я звучить не згірш, як «сер», «синьйор» чи «містер» і, не впадаючи в патріотичне місництво, давайте признаємо, куди їм по звучності до наших вуличних. Та й до всього: ще серів чи синьйорів і на світі не було, а Буци, Дриги, Хлистуни, Віскряки, Биконоси, Косороти уже били по щиколотках мамонтів і казали своїм непорахованим дітям:

— Ану, котре проворніше, паняй за горб до кума Медодера, клич його на вишкварки. Та нехай і свого продукта з дупла бере: здорово помагає при запаленні верхніх дихальних шляхів, геморої і артеросклерозі…

Неандертайло і в рідному селі, і в рідному колективі мав вуличне ім’я тихе, але болюче: Куций.

Прізвище укупі з прізвиськом негарно прислужилися Неандертайлу, бо у всьому цьому комплексі він був ущербним героєм, а значить і не міг потрапити ні в роман, ні тим паче в телеепопею. Ну, ви уявляєте півтораметрового Штірліца?

А такого ж Распутіна, ще й з підтяжками?

Так уже вийшло, що, на щастя, Неандертайлу не потрапляли під руки із вбивчим присудом літературознавчі студії і гарматно елегантні випади критиків, котрі з сарказмом розпинали на журнальних і газетних полосах німих, глухих, одноруких, одноногих, склеротиків, дальтоніків, лунатиків, заїкуватих, більмастих, одне слово НЕДУЙДАВИХ, недорікуватих героїв сучасних повістей і новел. Кажучи науково — ущербних.

А це значило — і недостойних пера, неестетичних, а в кінцевому результаті і нежиттєвих, отак, і не менше.

А коли не читав і не чув про таку літературну Помпею, то, як і сотні тисяч інших куцих-коротеньких на планеті, жив активно, навіть підвищував з року в рік продуктивність праці і в ущерб хіба своїй власній зарплаті народжував разом з жінками дітей, маючи з того таку ж неущербну насолоду, як і мужчини зросту метр сімдесят шість — стандарт ділової людини, як встановили столичні соціологи бог знає для чого. Видно, директору того НДІ теж у зрості щось муляло. Або у вазі. Та мало що нам, чоловікам, може муляти.

От Неандертайлу замуляло та ще й там, де нікому навіть не свербить по-серйозному: баба Яга, хай вона з казки, з фольклору, але — хтось десь дослідив — чи була та баба дівкою? А якщо була, то хто така баба Яга в молодості — чи сестра, чи кумася, чи подруга, близька духом і кров’ю?

І якщо була баба дівкою, то чи виходила заміж? І якщо кортіло заміж, то де дівся суджений — втік світ за очі? І чого втік? Ясно, красу в розрахунок не беремо, мало яке опудало преш на руках під Мендельсона. Може, якби те опудало йому давало миску супу раз на тиждень, й не завіявся б, а ще один урочистий марш сотворив?

А може, це сам суджений винен, що в неї хвіст виріс? Від хорошого життя не росте ж наче нічого ззаду?

Сікстинська мадонна…

Монна Ліза…

Баба Яга…

Ну, не може ж буть, щоб вони та з одного тіста були вчинені. В якомусь випадку воно недостояло. Або перестояло?