Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Чого тільки тут не виколупаєш. Це ж треба. І де це дзеркало узялося на голову королівського двору? Шістнадцять двадцять штука. А на ярличку навіть назви немає, хто його виробив. Тільки синій штампик: «Цех товарів народного споживання. Експериментальне виробництво».

Куди вже далі з таким експериментом.

Звичайне б, здавалося, дзеркало. Він і купив його за останні гроші тільки тому, що старе було дуже вже неприглядне та ще й колоте посередині, дружина вже всі вуха продзижчала: купи та купи нове, бо соромно дивиться. Учора йшов, а на тротуарі продають. Згадав, купив…

А якщо це — не дзеркало?

Братанюк аж здригнувся, зрозумівши, що навіть не знає, куди ж звертатися із своєю покупкою.

Власне, а чого поспішати? Ще ж нічого не сталося?

Ну, міністр пішов у відставку, так хай ті капіталісти самі і розбираються.

Ну, король ляпнув пару разів по щоці королеву, то хіба це тільки по той бік Піренеїв?

Шкода, в іспанській він ні бельмеса. А якби знать — це ж можна було одразу заспівать королеві: «Бесаме, бесаме мучо…»

Ну, де б він ще до королівської руки дорвався, якби не дзеркало?

А якби король нагодився на ті слова? Або він забажав до королеви не на десять хвилин, а на півгодини? Бо що порядній жінці можна встигнути розказать за десять хвилин? Або, дивись, щось не спрацювало у задзеркалії? А гвардія на двері наперла та його за шкірку — точно б катувань не витримав, і що б потім не розказував світу, а буржуазна пропаганда трубила б своє: рука Москви в королівському будуарі!

Е, товаришечки, ні, у спальні до королев він більше — ані пальцем! І хай розвідку першим робить двійник!

Прийнявши таке рішення, Василь Андрійович знову пішов до дзеркала.

II. Сумніви

Відправити ТОГО на гонконгську товкучку було набагато легше, аніж в королівську спальню.

Це була давня мрія Братанюкова — побродити по такому базару, де продається і купується все, що душа бажає, де мішанина Європи з Азією і усім іншим — куди тому Вавілону! — де товстий філіппінець пропонує одразу чотирма мовами еквадорські календарі з голими японськими красунями, де навколо сміються, плачуть, клянуться і лаються усіма неможливими діалектами, серед яких раптом прорізається призабутий, але ж таки свій, чистопородний наддніпрянський матюк без найменшого азіатського акценту.

Які речі там продавали з-під поли, з вітрин, з кошиків, із пазух! Які жінки відтирали тебе в закуток, самими очима тільки обіцяючи стільки товару, що до пенсії вистачить згадок!

Братанюк коло дзеркала й то ледве не зомлів — від базарного гомону, від п’янкого духу товкучки, від нагального черв’ячка сумніву, чи варто боронитися від оцих вітрів, що пахнуть камбалою, яку вже давно в Лопуцькові не продавали, боронитися від зазивалів до крамничок, де без п’ятірки Ліди Гнатівни все одно робити нічого, від оцих знетямлених очей, що аж зів’януть, стьм’яніють, вицвітуть, зневіряться, знидіють нараз, як тільки ТОЙ, не піддаючись екзотичним спокусам, вихлюпне дівкам на голови:

— Пардон, у мене є Маруся.

Така моральна стійкість двійника сподобалася Братанюкові, але водночас стривожила, а потім і перелякала: Маруся — це ж його Марія, дружина!