Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

До речі, ви мою дружину бачили? Софі Лорен знаєте? Так італійка проти моєї — як Валерій Леонтьєв перед Бельмондо. Бо дружина з поняттям, знала, за кого йшла. І дітки всі народжуються з поняттям. З ріжками.

Біда, кажете?

Щастя їхнє!

Доки в нас є ті, котрі розступаються перед бивненосцями, доти не переводитиметься радість моїх дітей. Отож, хай родяться. І чим побільше. А я вже зумію навчити їх, як користуватися лихом, яке не кожному на радість випадає.

Вперед, рогатеньке моє плем’я!

ПРИЗНАННЯ БЕРЕЗНЕВОГО КОТА ВАСИЛИКА

Якась псина на мене дзявконула, що живу не по можливостях. Мовляв, дуже красиво. Це ж як розуміти — що уже зовсім мишей не ловлю? Може, хтось щоранку мені їх стадами ганяє? Чи на підносі підкочує?

Прийдіть, перевірте. По хребту навіть моєму видно: живу впроголодь, бо мій начскладу Герасимчук вимагає, аби кожної хвилини дві-три миші спокійно по підвалу гуляли. Це значить, як прийде неждана ревізія, то щоб пересвідчилася, що оті сірі блудниці серед білого дня хвоста запросто мені можуть одтоптати, не кажучи уже про зіпсуття продуктів.

Недавно я одну, що вухо хотіла мені надкусить, сам перекусив, то клятий Герасимчук таке підняв, таке… Верещав, що коли оті чотириногі гангстери боятимуться через мене на середину складу вилазить, то він із мене скальп зніме.

Я вже на них стараюся і не дивитися. Що вони, зрештою, винні? Скільки тих складських припасів на них списано — Асканію Нову ще одну можна прогодувати. Тільки ж вони із тих припасів не можуть скористатися, бо Герасимчук лютий — лапи в рот не клади, бігать — бігай, хвостом крути, а як побачить, що котрась щось надгризла — сам умудриться вловить її і на арифмометрі колесувати. То ті сірі дистрофіки, аби вижити в кам’яниці, примудрилися імпортну зубну пасту вживати, яку хазяїн складу для себе відклав персонально. Паста синя, то й миші поголубіли. Зовсім уже як бройлери.

То оце я так живу, а мене ще й паскудять. Як тільки треба комусь аморальну деталь для характеристики, то вже й друкують: «Морально стійкий, витриманий, але очі — як у березневого кота».

Кого мої очі муляють? Ну, правильно, у мене діти в кожному дворі. Та хіба я від них колись відмовляюся? Я всіх мурчиків усім кішкам на лапи поміг поставити, оформив їх у порядні двори, деякі навіть, у квартирах прописані. І не одбрикуюсь від них, як колега Герасимчука із сусіднього складу: на трьох аліменти платить, двоє жінок самі від них відмовилися, а він з останнього відрядження умудрився ще один переляк перед новим демографічним вибухом привезти.

Проти фактів, звичайно, хвоста не піднімеш. У березні у нас таки справді запарка капітальна, і трохи шумимо. Традиція. Аврал, якщо вже ближче до істини. Всі на дахи ліземо. І без винятку, чи молодий, чи взагалі ще лапи переставляєш, чи тільки вже приглядаєшся.

А чому так одностайно? Тисячолітня звичка — раз. Кошача згуртованість, турбота про продовження традицій — два. І три: це набагато краще, як у під’їздах, у ресторанах, у квартирах вермутські трикутники викреслювать.

У нас так: десь зачепишся випадково об пляшку від «Струмка» — кішка носа відвертає, тиждень з тобою не мурликатиме. А той же Герасимчук до своєї половини не підсовується, якщо перед тим душу, як він каже, не обальзамить. А його колега-аліментник взагалі води не п’є, одне «Шампанське».

А пенсіонери хором: Герасимчук і такі як він котяче життя ведуть.

Та немає в нас такого!

Якщо не вірите — лізьте до нас. Само собою, в березні.

І само собою — якщо зможете вилізти.

НЕВИДИМКА